Тематичний напрям № 1
Політико-правові проблеми розвитку суспільства.
Андріїв Наталія Олегівна,
студентка 5 курсу
студентка 5 курсу
НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
Науковий керівник: Автухов Констянтин Анатолійович, к.ю.н.,
викладач кафедри кримінології та кримінально – виконавчого права
викладач кафедри кримінології та кримінально – виконавчого права
УДК 343.9
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗЛОЧИНІВ
У статті розглядаються загальні причини вчинення злочинів у сфері економіки, здійснюється характеристика соціально-психологічних факторів їх детермінації. Зроблено спроба здійснити приблизний прогноз динаміки економічних злочинів в результаті зміни соціально-психологічних установок потенційних суб’єктів економічних злочинів.
Ключові слова: економічна злочинність, причини злочинності, перспективи розвитку економічних злочинів.
В статье рассматриваются общие причины совершения преступлений в сфере экономики, осуществляется характеристика социально-психологических факторов их детерминации. Делается попытка осуществить приблизительный прогноз развития динамики экономических преступлений в результате изменения социально-психологических установок потенциальных субъектов экономических преступлений.
Ключевые слова: экономическая преступность, причины, перспективы.
The article reviews the common causes of crime in the economic sphere, characterizes the social and psychological factors of determination. An attempt to make an approximate forecast of the dynamics of economic crimes as a result of changing social attitudes of potential subjects of economic crimes.
Keywords: economic crime, the causes and prospects.
Постановка проблеми. Статистичні дані останніх років свідчать про високі темпи вчинення економічних злочинів, хоча як самостійне поняття і складне внутрішнє суперечливе соціальне явище, економічна злочинність з’явилась в полі зору кримінології зовсім недавно. Стрімкий розвиток суспільства зумовлює доречність акцентування уваги саме на психологічних (які в силу своїх функціональних характеристик є найменш вивченими) та соціальних (що є нестабільними через часту зміну пріоритетів і цінностей) детермінантах економічної злочинності. Крім того, на відміну від економічних, організаційно-управлінських та правових детермінант злочинів у сфері економіки, соціально-психологічні фактори через відсутність зовнішніх проявів є найбільш латентними. Так, ведучи мову про управлінські детермінанти злочинності ми маємо на увазі, наприклад, безконтрольність керівників і службових осіб управлінських та господарських структур, що проявляється у конкретній системі зовнішньо виражених дій. Відмінність соціально-психологічних детермінант виражається через особливості емоційного та психологічного стану людини, що значною мірою ускладнює дію будь-яких способів впливу на них.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оскільки злочини у сфері економічної діяльності характеризуються швидкою адаптацією до нових форм та методів суспільного життя (поява електронних засобів платежу, застосування системи банківських документів), то природно, що змістовні дослідження в даній сфері містять елемент новизни й актуальності. Однак, детермінанти економічної злочинності залишаються недостатньо вивченим явищем. Так, можна виділити праці В. Поповича, А. Яковлєва, А. Медвєдєва, М. Мельника.
Грунтовно кримінологічне положення про фактори злочинності розкриваються у підручниках під редакцією О. Джужи, Н. Кузнєцової, А. Долгової, В. Кудрявцева, В. Емінова, В.Голіни тощо. Серед зарубіжних учених вивченням цього питання займалися Е. Сазерленд (вважається засновником теорії економічної злочинності, 1939), Г. Беккер, Г. Гроссман, Е. Росе, М. Шнайдер та інші Нерідко в роботах робиться акцент на співвідношенні економічних злочинів із корисливими, які є більш загальною категорією по відношенню до перших, оскільки поряд з економічними, містять злочини проти власності та проти інтересів служби в комерційних та інших організаціях.
Втім, безпосередньо питання соціально-психологічної детермінації економічних злочинів є відносно не визначеними у літературі, що й зумовлює актуальність написання даної статті.
В контексті нашого теоретичного дослідження вирішуються наступні завдання:
1) здійснюється комплексний аналіз літератури у сфері детермінант злочинної поведінки;
2) наводиться класифікація факторів вчинення економічних злочинів;
3) розглядається структурна характеристика соціальних та психологічних факторів девіантної поведінки;
4) пропонуються загальні способи впливу на усунення безпосередньо соціально-психологічних детермінант злочинів.
Основна частина. На сьогодні, незважаючи на широке використання в науковому обороті поняття «економічної злочинності», загальноприйнятого кримінально-правового і кримінологічного визначення не існує. У загальному вигляді під злочинами у сфері економіки прийнято розуміти корисливі діяння, вчинені особами з використанням легальних форм господарської діяльності чи повноважень щодо контролю за цією діяльністю [7, с.27]. Родовий об’єкт цих злочинів може бути визначений також як охоронювана державою система суспільних відносин, що складаються у сфері економічної діяльності суспільства, яке орієнтоване на розвиток ринкової економіки [ 2, с 28].
За даними Всесвітнього огляду економічних злочинів, проведеного у грудні 2011 року Міжнародною мережею фірм PwC, отримані наступні показники економічної злочинності в Україні: 36% організацій зафіксували випадки економічної злочинності за останні 12 місяці, третина організацій не проводять оцінку ризиків шахрайства, незаконного привласнення майна (73%), корупція та хабарництво залишаються найпоширенішими видами економічної злочинності в Україні (60%), кількість внутрішніх шахрайських операцій суттєво зросла (приріст становить 22% у порівнянні з 2009 роком), більшість українських респондентів, які зафіксували випадки шахрайства оцінюють збитки в розмірі до 5 млн. дол. США, 40% злочинів були скоєні вищим керівництвом організацій, кожен п’ятий працівник, який скоїв економічний злочин в організаціях не поніс покарання.
В контексті проблематики стрімкого розвитку економічних злочинів, виникає потреба у їх запобіганні, шляхом усунення безпосередніх факторів, якими вони обумовлені. Під факторами розуміють всі ті явища і процеси, які обумовлюють скоєння делікту. За змістом розрізняють економічні, соціальні, організаційно-управлінські та соціально-психологічні
Вважаємо за потрібне здійснити комплексний аналіз соціально-психологічних факторів економічної злочинності як таких, що:
1) обумовлюють вчинення будь-якого виду деліктів;
2) в силу своєї специфічності, характеризують причини скоєння власне економічних злочинів.
Щодо соціально-психологічних елементів як факторів вчинення будь-якого злочину, то їх часто називають суб’єктивними факторами вчинення злочину. В даному контексті аргументується це тим, що причини злочинності проявляють себе такими, проходячи через психологію, свідомість людей (формуючи чи підтримуючи, оживляючи або підсилюючи антисоціальні погляди). В результаті, злочинність завжди пов’язана із соціально-психологічними детермінантами, під якими в широкому розумінні прийнято вважати погляди, традиції, звички [5, с.102].
У другому випадку, виокремлюючи фактори як причини скоєння безпосередньо економічних злочинів, слід враховувати загальні риси, виокремлюючи при цьому ряд специфічних особливостей.
Так, детермінанти протиправної поведінки в сфері економіки можуть розглядатися на трьох рівнях:
1) фундаментальні детермінанти – пов’язані зі змістовними характеристиками господарської системи певного типу;
2) конкретні причини – пов’язані, як правило, із соціально-економічною політикою, що проводиться;
3) причини та умови вчинення конкретних видів правопорушень і злочинів.
Причини та умови відіграють різну роль у процесі виникнення кримінальної поведінки в сфері економіки. Якщо причини відповідно зумовлюють її, то умови самі по собі не породжують це явище, але впливають на процеси виникнення, беруть участь у його детермінації.
Аналізуючи соціально-психологічні чинники, що зумовлюють економічну злочинність, найперше слід звернути увагу на ту особливість, що в багатьох випадках злочини у сфері економічної діяльності – це злочини без потерпілих, оскільки останні не виступають як конкретно виражені юридичні чи фізичні особи [1, с.446]/
Разом з тим, соціально-психологічні детермінанти безпосередньо пов’язані із середовищем дії причин, до якого належать мотивація та прийняття рішення, формування мотиву, мети, визначення засобів її досягнення саме як злочинних. Обрання серед кримінальних даних конкретних засобів, вибір об’єкта злочинного посягання, заподіяння конкретної шкоди у відповідних умовах місця та часу визначається, значною мірою, умовами, психологічним станом та емоційною сферою злочинця.
Разом з тим, кримінологи визначають, що основною суб’єктною детермінантою економічної злочинної поведінки є мотив. Останній здійснює опредметнення потреби, стимулювання дій особи. Зазвичай мотив розкриває суб’єктивний зміст злочину, його значення для індивіда. Мотиви злочинів дають інформацію про те, наскільки сприйнятливі для людини моральні та правові норми. В контексті економічних порушень прийнято говорити про полімотивність злочинів – спостерігається можливість задовольнити одночасно декілька особистих, хоча не завжди корисливих, потреб [4, с.206 ].
Варто окремо зупинитись на аналізі мотиваційної сфери працівників, що є ні власниками бізнесових структур, ні їх співвласниками. У таких осіб бажання одержувати більшу оплату своєї праці зумовлює прагнення до професійної кар’єри, що також вважається криміногенним чинником. Як зазначають кримінологи, у молоді дане бажання найчастіше виражається через створення фіктивних підприємств [1, с.446].
В контексті теоретичного вивчення соціально-психологічних детермінант злочинності в цілому, можна окремо виділити соціально обумовлені та психологічні мотиви. Втім, оскільки висновок про внутрішні закономірності здійснення злочинів конкретною особою може бути зроблений тільки на основі різностороннього, комплексного психологічного вивчення, аналізі життєвого шляху, особливостей сімейного виховання на ранніх етапах формування особистості, то окреме практичне розмежування психологічних і соціально-психологічних детермінант є майже неможливим. В ході вивчення повинні враховуватися також особливості криміногенних, в тому числі і латентних, рис, які стали причинами злочину і створюють, як зазначають науковці «оманливу видимість криміногенної ролі, наприклад, ситуації» [1, с.446 ].
Серед основних соціально-психологічних факторів економічної злочинності потрібно зазначити такі як:
1) самокультивування потреб соціальної сфери;
2) здатність майнових потреб у своєму розвитку випереджати створення економічних умов для їх задоволення;
3) моральна псевдооправданість будь-яких способів рівномірного розподілу майнових благ;
4) низький рівень солідарності населення з кримінально-правовими заборонами, які встановлюють відповідальність за крадіжку чужого майна, заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, а також за переважну більшість злочинів у сфері економічної діяльності;
5) зневага ймовірністю притягнення до відповідальності за корисливий злочин;
6) критично низький рівень знання кримінально дієздатним населенням меж відповідальності за злочини у сфері економічної діяльності (перш за все в частині, що відноситься до нових видів злочинів);
7) втрата здебільшого серед дорослого населення довіри і готовності надавати підтримку правоохоронним органам, які займаються розкриттям і розслідуванням корисливих злочинів [3 ].
Разом з тим, вважаємо за доцільне не здійснювати поділ соціально-психологічних факторів за видами конкретного злочину, хоча і разом з тим, будь-який окремий злочин характеризується рядом особливостей (під особливостями в даному випадку розуміється внутрішня привабливість вчинити злочин). Так, за даними Міжнародних організацій, станом на 2011 рік в Україні існує наступна «картина» економічних злочинів (рис.1)
Рис 1. Найпоширеніші економічні злочини в Україні та світі станом на 2011 рік
Відповідно, соціально-психологічні фактори незаконного привласнення майна виражаються через сукупність чинників. Під впливом цих чинників у суспільній свідомості, передусім у психології тієї частини населення, яка найбільше зазнає негативних наслідків дії соціальних передумов, формується суспільно неприйнятне ставлення щодо можливості (допустимості) задоволення своїх матеріальних потреб та інших корисливих інтересів. Це здійснюється у кримінальний спосіб, зокрема через посягання на чужу власність, майно, інші матеріальні інтереси, у тому числі у сфері економіки. З іншого боку, у свідомості певної частки населення, що приймає участь в економічній діяльності та має в ній окремий економічний інтерес, формується за участю також корисливих, але змістовно інших чинників, психологічне ставлення щодо можливості за рахунок злочинних дій змінити (у інший спосіб використати) економічні відносини на свою користь, на підставі чого визначається відповідна кримінологічна орієнтація та кримінальна мотивація.
Цей соціально-психологічний феномен у його двох названих різновидах та конкретних проявах в індивідуально-психологічному комплексі особи становить загальну психологічну причину злочинів у сфері економіки, її спричинююча дія стає можливою завдяки сприянню багатьох інших процесів, явищ, подій, фактів, які відіграють роль умов та інших детермінант, що проявляються на рівні зумовлення злочинів та злочинності загалом у сфері економіки, а також стосовно її окремих елементів, в окремих її галузях.
Названі різновиди злочинів та їх конкретні види (склади) мають єдину загальну соціально-психологічну причину їх вчинення, про яку йшлося вище, та певною мірою зумовлюються загальними детермінантами злочинності у сфері економіки. Водночас кожний із цих різновидів та конкретних видів злочинів має свій, властивий лише йому вияв загальної причини злочинності у сфері економіки та зумовлювальний комплекс, що сприяє її діяльнісному прояву [6, с. 201 ].
Здійснюючи комплексну характеристику соціально-психологічних факторів злочинності, необхідно звернути увагу на їх відмежування від соціально-економічних детермінант. Це зумовлено тим, що останні зазвичай є чинниками довгострокової дії, на які практично неможливо вплинути, усунення або локалізація яких дає можливість позбавити злочинну діяльність будь-якої мотивації. До соціально-економічних зазвичай належать предмети економічної діяльності, а також наявні форми і технології управління економічною діяльністю відповідно до рівня суспільно-технічного розвитку [1, с.445 ]
Цікавою є також думка про те, що в літературі неодноразово зазначається про вчинення злочинів як спосіб компенсації емоційного дефіциту осіб зі сторони батьківського виховання. Можна припустити, що вчинення багатьох економічних злочинів, зокрема, крадіжок, грабежів, розбійних нападів є своєрідною компенсацією емоційної нестачі, породженого психологічним відчуженням в дитинстві. Відбувається це тому, що такі злочини надають суб'єкту матеріальні засоби для того, щоб міцніше і впевненіше відчути своє місце в житті, тим самим подолати стан невпевненості і тривожних очікувань, генетично пов'язаних із зазначеними несприятливими умовами раннього розвитку. Однак, ці припущення ще не повністю розкривають причини того, чому загальна невпевненість долається саме за допомогою скоєння економічних злочинів [2, с.24 ].
Висновки і перспективи подальших досліджень. Одним з найбільш небезпечних проявів є економічна злочинність, адже саме вона є підґрунтям для організованих злочинів. Внаслідок особливих умов, які надають даному виду злочинам усталеності, збільшується рівень корумпованості державного апарату та правоохоронних органів, що має безпосереднє негативне значення для повноцінного розвитку громадянського суспільства та функціонування правової держави.
Список літератури:
1. Бойко А. Загальнотеоретичний аналіз соціально-економічних та соціально-психологічних причин та умов економічної злочинності / А.Бойко // Вісник Львівського університету. Серія юридична, 2000. - Вип 35. - С. 444-448.
2. Дементьева Е. Е. Экономическая преступность и борьба с ней в странах с развитой економи кой/ Е. Е.Дементьева .// Актуальные вопросы борьбы с преступностьюв России и за рубежом. – Вип 5. – Москва, 1992. – с.23.
4. Криминология. Есберген Алауханов// Учебник. – Алматы. 2008. - 429 с.
5. Криминология: конспект лекций / Васильчикова Наталья Витальевна, Кухарук Владимир Васильевич / Издательство: Юрайт-Издат. - 2009 г ., - с. 144.
6.Проблеми протидії злочинності: підручник/ О. Г.Кальман, Лизогуб Б.В., Мірошниченко С.С., Подільчак О.М., Туркот М.С.; За ред. проф. Кальмана О.Г. К.: 2010. - 346с.
7. Протидія економічній злочинності / П.І. Орлов, А.Ф. Волобуєв, І.М. Осика, Р.Л. Степанюк та ін. – Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. – 568 с
Бахновська Ірина Петрівна,
к.ю.н, доцент
Вінницького торговельно-економічного
інституту КНТЕУ
УДК 340.116
Вплив правового виховання населення на формування правової свідомості та правової культури особистості
В статті проаналізовано та систематизовано теоретико-методологічні підходи поняття правова культура, яка тісно пов'язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність, порядок, справедливість і формується в основних сферах життєдіяльності суспільства - соціально-економічній і політичній. Виявлено, що на формування правової свідомості, правової культури надійності особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення.
В статте проанализованы та систематизированы теоретико-метолологические подходы понятия правовая культура, которая тесно связана с правовыми нормами и законами в соответствии с господствующими в обществе представлениями о законности, порядке, справедливости, которые формируются в основных сферах жизнедеятельности общества - социально-экономической и политической. Виявлено, что на формирование правового сознания, правовой культуры надежности личности наиболее эффективно влияет правовое воспитание населения.
The influence of the legal education of the population on the formation of legal consciousness and legal culture of the individual - Bahnovska I. Ph.D., Art. Teacher VTEI KNTEU Vinnitsa
Legal culture is closely linked to legal standards and laws in accordance with the prevailing views in society about the rule of law, order, justice and formed in key sectors of society - social, economic and political. The formation of legal consciousness and legal culture of the person most effectively influence the legal education of the population.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Побудова правової держави без поліпшення правової культури та підвищення рівня правосвідомості громадян України є неможливою. В цій справі, безумовно, відіграє надзвичайну роль правляча політична еліта, адже саме на прикладі її представників формується якоюсь мірою правосвідомість і правова культура наших людей [3, с. 25].
Проблеми правової культури ще тривалий час будуть актуальні. Це зумовлює необхідність неухильного зростання й досягнення високого рівня правової культури кожного громадянина, кожної посадової особи, кожного державного службовця й особливо професійних юристів, які виконують головну роботу із законотворення та застосування права. Лише тоді правова культура населення сягне найвищого рівня, кожен громадянин держави буде адекватним учасником правового процесу й матиме змогу самостійно аналізувати чинне законодавство, відзначаючи його здобутки та недоліки.
Проведені дослідження свідчать, що правова культура українського суспільства, яка є частиною його загальної культури та одним з головних показників рівня розвитку суспільства, наразі перебуває лише на стадії формування й потребує цілеспрямованої діяльності з її становлення та активного розвитку. Таку діяльність називають правовим вихованням. Правове виховання спрямоване на формування правової свідомості та культури, повсякденної життєдіяльності у відповідності з вимогами законів, загальноприйнятих норм і принципів поведінки. Воно пов'язане з формуванням поваги до Конституції та інших законів і правових актів України.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які опирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Розкриттю цієї проблеми сприяли загальнотеоретичні дослідження стали критично осмислені положення, що містяться у працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, які зробили відповідний внесок, зокрема це: С. Алексєєв, В. Бабкін, О. Бандурка, В. Гойман, В. Горшенєв, В.В. Головченко, С. Гусарєв, А. Козловський, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, В. Котюк, С. Лисенков, М. Матузов; О. Мурашин, А. Олійник, І.В. Осика, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, В. Селіванов, В. Сіренко, В. Темченко, В. Туманов, М. Цвік, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков та інші.
Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета статті полягає в тому, щоб розкрити поняття, зміст правової культури та правового виховання, розглянути рівні правової культури, а також з’ясувати необхідність правового виховання населення.
Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У широкому сенсі під культурою розуміється усе, що створено людством завдяки його розумовій та фізичній праці.
У більш вузькому сенсі під культурою розуміється ідейно-моральний стан суспільства, який втілюється в його ідеології, побуті, освіті та вихованні, у досягненнях науки, мистецтва, літератури, системі нормативного регулювання. Продуктами культури є уявлення про добро та зло, звичаї, засоби праці, комунікації тощо.
Під правовою культурою в широкому сенсі слова прийнято розуміти усе позитивне, що створено людством у правовій сфері. У цьому аспекті правова культура відбиває:
· стан правосвідомості, юридичної науки;
· якість розробки текстів законів;
· рівень професіоналізму функціонування правоохоронних та інших правозастосовних органів;
· розвиток правової науки і освіти.
Правова культура у вузькому розумінні — це рівень знання права членами суспільства і ставлення до права, престиж права в суспільстві. Вона є важливою умовою і засобом зміцнення законності і правопорядку. У новітній історії вітчизняного державотворення проблема підвищення її рівня як запорука розбудови демократичної, правової держави і модернізації правової системи неодноразово піднімалася науковцями [4, с.47; 11, с.6; 21, с. 44-45].
Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою народу, базується на її витоках, служить відображенням рівня її розвитку.
Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури — політичної, моральної, етичної. Це комплексний процес. Їх об'єднує спільність завдання — створення морально-правового клімату в суспільстві, який гарантував би особистості реальну свободу поведінки у поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував би її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто поставив би людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів.
Тісний взаємозв'язок та взаємодія виявляються між правовою та моральною культурою. Оцінка правових явищ, що здійснюється правосвідомістю, є не тільки правовою, але й моральною їх оцінкою, визначенням їх відповідальності моралі суспільства. Тому будь-яке порушення законності, ігнорування законних прав та інтересів особистості, недотримання вимог справедливості при вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як аморальні явища. У свою чергу, правова культура має зворотній вплив на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих моральних якостей громадянина. Знання та розуміння сутності та соціального призначення правових явищ — права, правосуддя, законності, правової відповідальності, впевненість у необхідності точного дотримання норм права — сприяють укріпленню у свідомості людини основних принципів та категорій моралі.
Правову культуру також часто розглядають як систему цінностей [5, с.140; 22, с576; 16, 742] або як діяльність з вироблення, розподілу і споживання цінностей правового характеру [9, с.44; 17, с.12], специфічний спосіб людського існування в правовій сфері: способи правового регулювання суспільних відносин, форми взаємодії суб'єктів суспільних відносин, їх соціально-психологічне ставлення до явищ правового порядку [1, с.15], відповідний рівень позитивно розвинутої правосвідомості, який спирається на всі цінності права і являє собою сукупність позитивних компонентів правового життя суспільства, кращих досягнень правової думки, юридичної техніки і практики [2, с.144], міру освоєння правових цінностей, що накопичені суспільством, і їх використання різними суб'єктами у правовій сфері [15, с.384], не просто об’єктивно існуючої давності, а в першу чергу певної форми засвоєння світу, специфічного відношення людини до дійсності і до самого себе [10, с.69-70].
Найбільш обґрунтованим видається підхід, коли правова культура розглядається як характеристика якісного стану правового життя суспільства, що характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи — станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини[8, с. 279; 12, с.246; 13, с.53].
Вважаємо, що високий рівень правової культури формується лише в результаті усвідомленого прийняття системи загальнолюдських, суспільно-правових цінностей. Тож особливо важливе місце в системі духовних цінностей, правових утворень взагалі, що становлять правову культуру людини й суспільства, належить такому складному феномену, як правова свідомість. Правосвідомість є результатом і процесом відображення права у свідомості людей. Вона втілюється в сукупності знань та оцінок як самого права, так і в реальній практиці правових відносин, що існують у конкретному суспільстві.
Правосвідомість і правова культура органічно пов'язані між собою та з правом як соціальним цілісним інститутом, із закономірностями його виникнення, із функціонуванням та розвитком, а також правотворчістю та правозастосуванням, іншими аспектами правового життя суспільства [13, с.52]. У структурі правосвідомості виділяють, як правило, такі елементи, як правова психологія та правова ідеологія.
Н.Н. Вопленко виділяє декілька підходів до розуміння правової культури: антропологічний, соціологічний, філософський. Найбільш плідним з них, на думку вченого, є антропологічний, або діяльнісний підхід, згідно з яким правова культура є процес і результат творчості людини в сфері права, що характеризується створенням і утвердженням правових цінностей. Правова культура не має власної предметності, а представляє собою один з аспектів загальнолюдської культури, що втілилась в праві й юридичній практиці [14, с.106].
Близькою до викладеної є позиція деяких інших науковців. З їх точки зору, правова культура знаходить прояв як відповідність діяльності суб’єктів права вищим його досягненням (еталонам) у сфері правової регламентації суспільних відносин .
Елементом правової культури суспільства є правова культура особи (людини і громадянина), що має знайти вираз у повазі загальнолюдських принципів права та дотриманні їх вимог.
Культура є аксіологічним явищем, що передбачає здатність окремого індивида підкорити себе загальнозначущим гуманістичним цінностям, роль яких можуть виконувати загальнолюдські принципи права.
Отже, культура є діяльністю людини, реалізованною в цінностях, традиціях, нормах, соціально-політичних інститутах, збагачена внутрішніми цінністними установками особистості, соціальної групи, суспільства в цілому. Культурно-історичний процес є по суті процес «розкриття» накопичених на тій чи іншій ступені історичного розвитку цінностей, норм, уявлень в результаті перетворення індивідом самого себе, оточуючої дійсності [10, с.69].
Саме аксіологічне, ціннісне бачення правової культури, тобто розкриття її змісту через значення в ній загальнолюдських принципів права, дозволяє більш чітко відмежувати її від інших близьких й взаємопов’язаних з нею категорій, таких, як правова дійсність, механізм правового регулювання тощо. Як обґрунтовано підкреслює С.С. Алексєєв, правова культура представляє собою свого роду юридичне багатство, яке відноситься до духовної культури, правовому прогресу. Це – система правових цінностей, що розвиваються й створюються в ході розвитку суспільства. Вони втілюють в себе досягнення мирової юридичної культури.
Отже, правова культура суспільства — різновид загальної культури, що зображає собою систему цінностей, які відносяться до правової дійсності конкретного суспільства. До такої системи цінностей можна віднести перш за все загальнолюдські принципи права.
Слід зазначити, що наведений підхід до структури правової культури не є загальновизнаним. Так, досить часто наслідком отожнення правової культури з правовою системою є включеня до її структури правосвідомості, правових відносин, законності і правопорядку, правомірної поведінки [17, с.12], а також додатково ще й правових установ, що забезпечують правовий контроль [6, с.43] чи критеріїв політичної оцінки права і правової поведінки, правової науки.
Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів (особистості, груп), вона є умовою, формою та результатом культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.
Змістовна характеристика правової культури особистості поєднує три групи елементів:
· ідеологічне правове уявлення;
· позитивні правові відчуття (морально-етичне осмислення права);
· правомірна діяльність особистості, яка має юридичне значення [18, с.38].
Аналізуючи правову культуру, потрібно підходити з боку її рівня та глибини розуміння правових явищ, а також з позицій оволодіння ними. Тут виділяють щоденний, професійний та теоретичний рівні правової культури. Рівень правової культури формується в залежності від:
· ступеня засвоєння та прояву цінностей правової культури суспільства, у першу чергу загальнолюдських принципів права;
· специфіки професійної діяльності;
· індивідуальної неповторності творчості кожної особистості.
Щоденній рівень правової культури обмежений повсякденними рамками життя людей при їх зіткненні з правовими явищами. Щоденна правова культура зупиняється на поверхні таких явищ, їх узагальнення не є глибоким. За допомогою останньої не можна правильно осмислити та оцінити усі сторони правової практики.
Професійний рівень правової культури складається у осіб, що спеціально займаються правовою діяльністю, наприклад, у юристів. При щоденному, безпосередньому зіткненні з правовими явищами у них виробляється професійний рівень названої культури. Останньому властивий більш високий рівень знання та розуміння правових явищ у відповідній області професійної діяльності. Разом з тим кожна юридична професія має свою специфіку, що обумовлює і особливості професійної правової культури різних її представників (суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів, працівників міліції тощо). Професіоналізм та справедливість панують в юридичній практиці тільки тоді. Коли юрист як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий обов'язок, постійно підвищує свою майстерність, опановує досягнення теоретичної та практичної юриспруденції.
Теоретичний рівень правової культури представляє собою наукові знання про сутність, характер та взаємодію правових явищ взагалі, всього механізму правового регулювання, а не будь-яких окремих його напрямів, усього життя суспільства.
Отже, правова культура суспільства – різновид загальної культури, що зображає собою систему цінностей, які відносяться до правової дійсності конкретного суспільства. До такої системи цінностей можна віднести перш за все основоположні принципи права.
Основоположні принципи права впливають на всі елементи правової культури суспільства і особи. Урахування і додержання цих принципів є стрижневими критеріями для оцінки головних індикаторів правової культури суспільства: стану юридичної охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина, ступеня здійснення принципу верховенства права в практиці державного і суспільного життя, рівня правосвідомості суспільства, якості юридичної освіти, рівня розвитку юридичної науки, правового мислення тощо, стану законодавства й ступеня його досконалості за змістом і формою, стану законності в суспільстві, стану практичної роботи суду, прокуратури, інших юридичних органів, які застосовують право[24, с.154-158].
Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів (особистості, груп), вона є умовою, формою та результатом культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп. Правова культура саме через загальнолюдські принципи права може забезпечити соціальну єдність людей. Вона дозволяє не лише здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини у юридичній сфері.
З правової культури особистості складається правова культура суспільства, яка показує рівень правосвідомості та правової активності суспільства, ступінь прогресивності юридичних норм і юридичної діяльності. Якість правової культури та правової освіти, зрештою, впливає на якість норм права, правил поведінки, за допомогою яких регулюються відносини у різних сферах діяльності. Нормативна база формує той фундамент, на якому має будуватися палац, під котрим розуміється держава. Чим міцнішим є фундамент, тим міцніший палац на ньому можна збудувати.
Визначаючи сутність правової культури особистості, ми стоїмо на позиції гуманістичної психології, особистісно орієнтованого підходу до процесу її формування професійної надійної особистості, розглядаємо її як історично детерміновану, складну систему явищ у сфері дії права та його відображення у свідомості людини. Проблема професійної надійності тісно пов’язана із широким колом суміжних питань, серед яких: людина і особистість; людський фактор; функціональний стан людини; діяльність і професійна діяльність; професійний добір і професійна придатність; працездатність людини; професійна помилка і відмова; становлення професіонала тощо, які знайшли відображення у наукових дослідженнях. Також досить докладно вивчаються питання співвідношення усталеності, ефективності і якості діяльності з її надійністю[25].
Останнім часом проблема професійної надійності стала предметом досліджень, що свідчить про визнання необхідності цілеспрямованого її формування в процесі професійної підготовки майбутніх фахівців у вищій школі.
На формування правової свідомост, правової культури та надійності особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. Правове виховання — цілеспрямована, послідовна і систематична діяльність держави, громадських об’єднань і організацій по формуванню системи правових знань, вмінь і навичок у правовій сфері, правового мислення, правових почуттів — поваги до права, законності, до тих соціальних цінностей, що охороняються правом і законом, по підвищенню правосвідомості і правової культури в цілому, що забезпечує ефективне дотримання, виконання і використання юридичних норм.
Змістом правового виховання є залучення громадян до знань про державу і право, законність, права і свободи особи, вироблення у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється системно, безперервно, цілеспрямовано і послідовно. Здійснювати правове виховання повинні підготовлені кваліфіковані фахівці.
Метою правового виховання є: формування правосвідомості громадян і підвищення на цій основі їхньої правової культури; виховання поваги до права, щоб його вимоги стали особистим переконанням кожної людини, а повсякденне додержання юридичних норм - звичкою; ознайомлення громадян з питаннями державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної та політико-правової активності; допомога їм в оволодінні всією сукупністю юридичних знань із різних галузей і сфер функціонування права; сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.
До заходів, спрямованих на підвищення рівня правової культури, належить цілеспрямоване і систематичне правове виховання населення, зростання позитивної правосвідомості, правової активності і культури як звичайних громадян, так і посадових та службових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, на подолання негативних проявів широко розповсюдженого в нашому суспільстві правового нігілізму[23, с. 243].
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Виходячи із наведеного вище, слід зазначити, що, правове виховання є важливим регулятором поведінки, важливим каналом засвоєння колективного досвіду суспільства. Правове виховання передбачає укорінення у свідомості індивідів стійкого переконання в неперевершеній гуманістичній цінності прав і свобод особи, усвідомленого розуміння необхідності дотримуватись і поважати їх, принципової нетерпимості до будь-яких порушень прав і свобод, а також вміння боротись за свої права за допомогою всіх законних засобів.
Очевидно, що правове виховання не зводиться до викладення і пояснення правових норм, але включає розкриття системи забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, регіоні, за місцем проживання. Кожний громадянин не може і не повинний пам'ятати всі правові норми, але йому необхідно твердо знати, як правова система забезпечить його захист, якщо його права порушені, якщо він зазнав труднощів і не хоче увійти В суперечність із вимогами закону, куди, до кого й у якій формі йому належить при цьому звернутися.
Формування правосвідомості і правової культури особистості в нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності.
Теоретичний аналіз проблеми дозволяє стверджувати, що правова культура відображає соціально та історично сформовану систему матеріальних та ідеальних явищ у сфері дії права та його відображення у свідомості і поведінці людей. Правова культура відбивається у саморегуляції поведінки людини, у її соціально-правових і моральних відносинах з оточуючими та формує надійну особистість. Ґрунтуючись на правових знаннях, моральних і гуманістичних принципах як особистісних цінностях, правова культура виявляється у свідомому ставленні людини до своїх прав і обов'язків, у стійкій установці на правослухняну поведінку.
Список використаних джерел:
1. Аграновская Е.В. Личность и правовая культура. // Сов. гос. и право. – 1982. – № 7. – С 136.
2. Воронова І. В. Правоповага як елемент правової культури / І. В. Воронова // Державне будівництво та місцеве самоврядування : збірн. наук. пр. – X. : Право, 2006. – Вип. 12. – С. 142-152.
3. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові української держави / І. Голосніченко / Право України. — 2005. — № 4. — ст. 24—25.
4. Ганзенко О. О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави України : дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О. О. Ганзенко. – Запоріжжя : Запорізьк. юрид. ін-т МВС України, 2002. – 198 с.
5. Калинская В. И., Ратшов А. Р. Правосознание как элемент правовой культуры // Правовая культура и вопросы правового воспитания / Редкол.: Бойков А. Д. (Отв. ред.). – М.: Изд-во Всесоюз. ин-та по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1974. – С. 43.
6. Лазарев В. В. Правовая культура. Правосознание // Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. В. Лазарева. 2-е, перераб. и доп. изд. - М.: Право и закон, 2001. - С. 268-274.
7. Лазарев В. В. Правовая культура // Теория государства и права. Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. 4-е, перераб. и доп. изд-е. - М.: Юристь, 2007. - С. 279;
8. Лукашева Е. А. Право, мораль, личность / Е. А. Лукашева ; отв. ред. В. М. Чхиквадзе. – М. : Наука, 1986. – 263 с.
9. Молчанов А. А. Правовая культура в социальной жизни: вопросы методологии / А. А. Молчанов // Правоведение. – 1991. – № 1. – С. 69–73.
10. Осика І. В. Правова культура у формуванні правової, соціальної держави : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : 12.00.01 / І. В. Осика. – К., 2004. – 19 с.
11. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. ; за ред. В. В. Копєйчикова. - К. : Юрінком, 1997. – 691 с.
12. Петришин О. В., Яковюк І. В. Правова свідомість і правова культура // Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - X.: Право, 2002. - С. 246-247.
13. Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства : монографія ; за ред. проф. Ю. П. Битяка та доц. І. В. Яковюка. – Х. : Право, 2007. – 248 с.
14. Правовая культура в России на рубеже столетий : (обзор Всероссийской научной конференции), Волгоград, 16-17 февраля 2001 г . // Государство и право. – 2001. –№ 10. – С. 106-109.
15. Соколов Н. Я. О понятии правовой культуры / Н. Я. Соколов // Lex Russica : научные труды МГЮА. – 2004. – Т. LXIII. – Вып. № 2. – С. 381-394.
16. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) : учебник / О. Ф. Скакун. – Харьков : Эспада, 2005. – 839 с.
17. Сальников В. П. Социалистическая правовая культура. Методологические проблемы / В. П. Сальников, В. А. Кащин, А. В. Мицкевич. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1989. – 144 с.
18. Сальников В.П. Правовая культура личности и общества. Профессиональное достоинство юридической науки // Сов. гос. и право. - 1989. - № 11. – С. 38.
19. Семитко А. П. Правовая культура социалистического общества: сущность, противоречия, прогресе. - Свердловск: Изд-во Урал, ун-та, 1990. - С. 112;
20. Семитко А. П., Русинов Р. К. Правовая культура // Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. - М.: ИНФРА. М-НОРМА, 1997. - С. 330-331;
21. Тацій В. Конституція України і правосвідомість юристів / В. Тацій, Ю. Тодика // Вісн. Акад. прав, наук України. – 1998. – № 4 (15). – С. 44-54.
22. Теория государства и права : курс лекций ; под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М. : Юристъ, 2001. – 776 с.
23. Червонюк В. И. Теория государства и права: учебник / В. И. Червонюк. – М. : ИНФРА-М, 2007. – 704 с.
24. Юридична деонтологія : підручник / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук’янов та ін. ; за ред. В. Д. Ткаченка. – Х. : Одіссей, 2008. – 256 с.
25. Электронный ресурс. – Режим доступа: http://www.pravo.vuzlib.org
Подорожна Тетяна Станіславівна,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри економічної теорії і права
Подільського державного аграрно-технічного
університету
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СТВОРЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ АСАМБЛЕЇ В УКРАЇНІ: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Указом Президента України № 224/2011 «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року запроваджено конституційно-правову модернізація України яка може стати «матрицею» реформування всієї країни. Це є процес приведення права України, і передовсім Конституції України, у відповідність до сучасних потреб суспільства та держави, національної правової традиції, критеріїв і стандартів європейського конституціоналізму, європейського права [8].
Хочеться відмітити, що ідею реформування політичної системи підтримує значна частина експертів. На їхню думку, країна сьогодні потребує системної трансформації: від економіки, фінансів, соціальної політики – до політичної системи. «Гарні конституції пишуться кров’ю, а найкращі – приймаються на конституційних зборах» [4, с. 5] – стверджує голова партії «Нова сила» та автор єдиного комплексного дослідження з означеної проблеми «Конституційна асамблея або Право на повстання» Ю. Збітнєв. У новій Конституції України, на думку політика, має бути мета держави, персональна відповідальність посадових осіб і незалежний контроль над їхньою діяльністю. Також треба говорити про повернення довіри народу до влади і влади до народу. В цьому і є сутність Конституційної Асамблеї, вважає Ю. Збітнєв.
Власне невідомо, як будуть розвиватися події, час покаже. А тому заздалегідь «гостро» давати позитивну чи негативну оцінку, як то роблять деякі політики, на нашу думку, не варто.
Досить лояльно до цього питання ставиться наукова еліта. Хотілося б, звичайно, почути якомога більше полемічних дебатів щодо перспектив та небезпек створення в України Конституційної Асамблеї на нинішньому етапі. У цьому сенсі можна цілком погодитися з думкою А. Яценюка щодо пропозиції віддати «головну скрипку» в даному питанні науковцям, а не політикам [5]. Власне потрібно максимально реалізувати цю ідею в персональному складі Асамблеї. Конституційна Асамблея це не просто дорадчий орган при Президентові, а майданчик для широкої громадської дискусії, де на різних рівнях братимуть участь: а) влада і опозиція; б) політичні партії; в) громадські організації та експертне співтовариство. Як стверджує перший Президент України Л. Кравчук – «Тут ціле поле для роботи. Було б бажання» [6].
З цих позицій, власне аналіз думок та суджень учених, політиків, дозволить нам виробити певні підходи до удосконалення конституційного механізму, оптимізації конституційних змін. Важливу роль в цьому процесі повинно відіграти неухильне виконання вищезазначеного Указу. З прийняття даного документу, на наше глибоке переконання, розпочинається новий етап конституційного процесу в державі, що започатковується через Конституційну Асамблею. Саме з цього моменту, власне, і має бути зроблено крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка [7, с. 262]. Ця нова система має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету. І якщо Україна визначилася з європейським вибором, то треба орієнтуватися на тенденції європейського конституціоналізму, зважаючи при цьому на різноманітність національних конституційних моделей. З огляду на це слід погодитися з доктором юридичних наук, професором В. Лемаком в тому, щоб увести дискусію у певні рамки, слід прийняти дві аксіоми: а) уникати таких конституційних зразків, яких немає у всіх державах Європейського Союзу; б) намагатися втілити такі конституційні зразки у взаємовідносинах органів, які властиві всім (переважній більшості) держав того ж таки Європейського Союзу [3, с. 3]. І тоді збалансовані проекти внесення змін до Конституції України чи нової її редакції можуть стати результатом лише спільної праці усіх гілок влади, що стане основою компромісу в процесі визначення змісту конституційної реформи.
Отже, слід зазначити, що створення Конституційної Асамблеї в Україні наразі перебуває все ж таки ще на стадії пошуку механізму діяльності цієї інституції. Тому важливим є загальний аналіз світового досвіду створення та діяльності подібних органів. Принагідно зазначимо, що у світі немає єдиних правил, кожна країна знаходить свій, оригінальний шлях конституційної легітимації. Звичайно досвід інших країн потрібно цінувати при вивченні проблем, що виникають в Україні, проте він не може автоматично переноситись і екстраполюватися на нашу країну. У даному випадку слід, на нашу думку, звернути увагу на різницю між розвинутими демократіями, де правова держава і громадянське суспільство вже склалися, і країнами, в котрих демократичний процес знаходиться на стадії становлення. Власне нормальний конституційний процес повинен виходити з того, що система вже існує і суспільство повинно лише підвищувати її ефективність. Суттєво з цих позицій відрізняється конституційний процес в модернізованому суспільстві: стара традиційна система вже не може дієво існувати, а нова може вже бути конституйована, але ще не в змозі працювати ефективно та цілісно.
А загалом зазначимо, що діюча Конституція України заслуговує позитивної оцінки. Проте навіть найкраща річ може бути покращена. Відповідно, в принципі те законодавство, що на сьогодні склалося може і повинно удосконалюватися, але виважено та обережно. Тут дуже важливо, щоб конституційна активність не порушила вітчизняної правової системи, загального правового поля. Потрібно забезпечити органічну єдність всього конституційного масиву, що неодмінно приведе до погодженого розвитку Конституції України та галузевих законів. І саме Конституційна Асамблея, як механізм загальнонаціонального консенсусу, повинна стати альтернативою дестабілізації і початком модернізації Української держави.
Першим кроком конституційно-правової реформи має стати модернізація інституту виборів, адже виборча система є модулятором майбутньої політичної системи. Не можна відкладати і проведення справжньої судово-правової реформи, покликаної забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина.
Предметом конституційної модернізації мають також стати місцеве самоврядування, територіальна організація, адміністративна реформа. Експерти звертають увагу на те, що йдеться не лише про суто нормотворчий процес, а про реалізацію цілого комплексу заходів правового, організаційного, фінансового характеру. На їхню думку, проведення конституційно-правової модернізації передбачає планування цієї роботи, підготовку концепції з визначення методології, основного інструментарію, постановку завдань і цілей, визначення пріоритетів та прогнозування результатів [1; 2]. Надзвичайно важливо, щоб послідовність, наступність влади, принаймні у стратегічно важливих речах, була забезпечена. Звісно, що подібній оцінці має передувати велика аналітична робота, яка допоможе державі зорієнтуватися у відповідному політико-правовому просторі і знайти у ньому своє місце, найбільш адаптоване до сучасних потреб і можливостей.
Таким чином, вказані вище правові механізми будуть сприяти більш ефективному конституційному розвиткові нашої держави по удосконаленню і гармонізації всіх сфер життя суспільства, в тому числі і в правовій сфері. Все це робиться з метою створення та оновлення, а не порушення конструктивного механізму захисту прав і свобод людини і громадянина, що і є головною метою Основного Закону.
Список літератури:
1. Головатий С. Народ не може приймати Конституцію // Українська правда. – 25 лютого, 2011.
2. Держалюк О., Макаров Г., Янішевський С. Конституційна асамблея: як це буває в світі та чим небезпечно // Українська правда. – 2 лютого, 2012.
3. Дзеркало тижня. – 2008. – 7-13 червня.
4. Збітнєв Ю.І. Конституційна асамблея, або Право на повстання / Юрій Збітнєв. – К.: Самміт-книга, 2011. – 312 с.
5. Конституційна асамблея як одна зі складових реформування політичної системи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http:// www.khartsyzk-rada.gov.ua/articles/view/244.
6. Кравчук Л. Актуальним для країни є питання модернізації Основного закону, а не питання зміни форми держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=1074366.
7. Мірошнниченко Ю. Проблеми конституційно-правового регулювання реалізації принципу народного суверенітету як фундаменту народовладдя в Україні // Право України. – № 8, 2011. – с. 262-272.
8. Модернізація України – наш стратегічний вибір: щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.
Рожок Лідія Петрівна
Науковий керівник: док. політ. наук, проф. Бурдяк В.І.
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
ЯВИЩЕ ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ
Якщо вести мову про права та свободи людини та громадянина в Україні, одразу ж постає питання: чи забезпечує ці права держава? Але не завжди політологи та правники дивляться на іншу сторону «медалі», і рідко коли запитують себе: чи використовує громадянин свої права на повну? Ми вважаємо, що варто звернути увагу на явище правового нігілізму, яке ускладнює взаємодію між громадянами та державою, та пропонуємо проаналізувати це явище.
Звернувшись до етимології слова нігілізм, варто зауважити, що воно означає (від лат. Nihil – ніщо, нічого) «заперечення всього загальновизнаного, повний скептицизм» [1, с. 673]. Отже, володіючи основою, ми можемо перейти до власне поняття правового нігілізму, та проаналізувати думки різних вчених.
Так О. П. Дзьобань слушно зазначає що, юридичний (правовий) нігілізм являє собою специфічний соціальний орієнтир, вказуючий спрямування вектора провідних негативних тенденцій в юридичній сфері. Тим самим він може сприяти певному розчищенню, вивільненню історичного простору для можливо більш адаптивних форм суспільного життя, мобілізувати й акумулювати енергію соціальних діячів на конструювання і відтворення. Юридичний нігілізм, таким чином, необхідно розглядати як своєрідний механізм існування і розвитку правової системи, як особливий механізм адаптації суб’єктів права до його функціонування в рамках того або іншого екосоціокультурного середовища [2, с. 49].
Інший видатний науковець О. В. Дручек виділяє чотири підходи до розуміння правового нігілізму – етимологічний, психологічний, ідеологічний та феноменологічний.
На його думку, ключовою ознакою поняття «правовий нігілізм» за етимологічного підходу є означення дії, яка спричинює «ніщо» – заперечення, відкидання, ігнорування, зневіра й т.д. В основі розуміння правового нігілізму з превалюванням психологічного підходу лежить тлумачення його, в першу чергу, як властивості психіки, світосприйняття особи чи групи осіб, як певний (зокрема, патологічний) стан правої свідомості. Щодо ідеологічного підходу, явище правового нігілізму він визначає в першу чергу як напрям суспільно-політичної думки, ставлення, погляди, переконання щодо ролі права як регулятора суспільних відносин. Відповідно до феноменологічного підходу в основу основ судження про правовий нігілізм покладено твердження, що останній є унікальним і складним (багатоаспектним) соціальним явищем, яке, тим не менше, слід розглядати як єдине ціле [3, с. 141-142].
Зокрема, В. Г. Бондаревський вважає, що правовий нігілізм – це продукт соціальних відносин, який зумовлений безліччю причин і наслідків. Він живиться і такими реаліями наших днів, як політиканство та цинічний популізм лідерів всіх рангів, боротьба позицій і амбіцій. Дає про себе знати і владолюбство бюрократії, некомпетентність чиновників [4].
На нашу думку, правовий нігілізм проявляється на побутовому та державному рівнях. Зазвичай побутовий правовий нігілізм виражається тоді, коли самі люди, підприємства, організації ігнорують прийняті закони та підзаконні нормативні акти. Такі дії (чи бездіяльність) призводять до здійснення протиправної поведінки, до скоєння різноманітних правопорушень (адміністративних, цивільних, кримінальних та ін.). На державному рівні правовий нігілізм проявляється тоді, коли приймають протиправні закони, укази, декрети, постанови тощо. Вони є небезпечними для держави та суспільства, адже вони можуть ігнорувати суб’єктивні права, свободи і інтереси людей, та інших суб’єктів суспільних відносин.
Підводячи підсумки, ми б хотіли наголосити на тому, що варто вести мову про подолання правового нігілізму, або хоча б зниження його рівня до мінімуму. Адже, невиконання своїх громадянських прав може призвести до краху правової держави.
Список використаних джерел:
1. Словник іншомовних слів: 23000 слів та термінологічних словосполучень / Уклад. Л. О. Пустоцвіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – 1018 с. – (Б-ка держ. службовця. Держ. мова і діловодство).
2. Дзьобань О. П. Передумови та сенс правового нігілізму / О.П. Дзьобань // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. – 2009. – № 1. – С. 42-50.
3. Дручек О. В. Правовий нігілізм: підходи до розуміння [Електронний ресурс] / О.В.Дручек // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 140-144. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-2/09dovpdr.pdf.
4. Бондаревський В. Г. Правовий нігілізм в Україні та шляхи його подолання. Стаття. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-text-11919.html.
Тімашова Вікторія Михайлівна,
кандидат юридичних наук,
старший викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки
Національної академії внутрішніх справ
ПОЛІТИЧНА СФЕРА В СЬОГОДЕННОМУ ІСТОРІОЛОГІЧНОМУ ОСМИСЛЕННІ
Соціальна диференціація за законами діалектики є неодмінним наслідком розвитку суспільства, що призводить до розшарування первісної єдності й цілісності. На тлі такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Потрібна особлива соціальна сила – політика, яку Платон красномовно визначив як «мистецтво жити разом».
Попри все розмаїття підходів до визначення сутності політики, що мали місце в історії політологічної думки, їх можна в узагальненому вигляді звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільнот, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спроби вбачати у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягненню загальнозначущих цілей. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною; більше того, сформувати повне, цілісне уявлення про політику можна лише взявши до уваги обидві [3].
Як відносно самостійна сфера суспільного життя політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Це відбулося ще й внаслідок ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурного прогресу, зростання соціальної мобільності суспільства.
Майже до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалась як вчення про державу, вчення про владу інституційну, тобто державного рівня. Але водночас в ранніх роботах К. Маркса («Німецька ідеологія», «Економічні рукописи») разом з фундаментальним розумінням суспільства як виробничої системи розрізняються (нечітко) чотири сфери суспільного життя: матеріальна (економічна), політична (форма спілкування), духовна, соціальна (виробництво власне людини). Сферний плюралізм обмежений у Маркса рамками соціальної онтології [4, с. 39-40].
Але вже впродовж XX ст. людство кілька разів перебувало під впливом протилежних теоретичних моделей та світоглядних настанов, таких, як політизація, деполітизація та реполітизація, де йшлося про цілковите підпорядкування політичній сфері всіх інших сфер життєдіяльності суспільства, насамперед виробничої, або, навпаки, відсутність будь-якого впливу і залежності між ними.
І, лише починаючи із середини XX ст., у світовій науці формується розуміння того, що вихідною методологічною засадою політичних досліджень має стати поєднання загальнолюдського і класового начал, що здобуття та утримання влади, інтереси перемоги в політичній боротьбі не повинні домінувати щодо власне реалізації влади, її здійснення, використання, розв’язання життєвих проблем, що, крім політичних амбіцій є більш важливі речі, передусім забезпечення динамічної стабільності суспільства, за межами якої настає катастрофа, загибель людства.
Українські науковці В. Корнієнко і О. Стадниченко наголошують, що «політична наука вивчає ті процеси, які відбуваються саме в сфері політичній» [2, с. 19.] Тобто, політика – це специфічна сфера людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть їх привести до певного компромісу та узгодженості.
У світовій та вітчизняній науці давно точиться дискусія з приводу кількості сфер суспільного життя та їх смислового навантаження.
Український вчений, академік, професор І. М. Варзар обґрунтовує існування п’яти сфер, які в своїх співвідношеннях розташовані концентрично. Це економічна сфера, духовна, політична, культурна та етноісторична сфери. Якщо уявити годинник, то за годинниковою стрілкою розташовуються спочатку сфера економічного життя, потім – сфера духовного життя, сфера культурного життя, сфера політичного життя і в центрі уявного годинника – сфера етноісторичного життя, яка, на думку І. М. Варзара, «є своєрідним «організуючим фактором» усього сферного життя людини» [1, c. 54–56]. При цьому система діалектичних протиріч і взаємодії сфер слугує вічним джерелом саморозвитку будь-якого суспільства, країни і людства загалом.
Література:
1. Варзар І. М. Політична етнологія : пропедевт. курс : авт. підручник / Варзар І. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К. : ДП «Вид. дім «Персонал»», 2011. – 354 с.
2. Ващенко К.О. Політологія для вчителів : навч. посіб. / Ващенко К.О., Корнієнко В.О. – К. : Вид-во імені М.П. Драгоманова, 2011. – 406 с.
3. Політологія : підручник / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Академія, 1998. – 360.
4. Семашко Л. М. Сферный подход / Семашко Л. М. – СПб. : Нотабене, 1992. – 368 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар