Тематичний напрям № 3.
Зовнішньоекономічна діяльність
Вінокуров Ярослав Олегович,
Київський фінансово-економічний коледж
Національного університету державної податкової служби України
ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ
На початок ХХІ століття людство зіткнулося з проблемою глобалізації як явища, що поглинає в себе не лише культури країн світу, але й виступає суттєвим чинником в економічному розвитку. Питання глобалізації економіки на сьогоднішній день є досить спірним, а переваги та недоліки його – неоднозначними. Тому постає запитання: як діяти в таких умовах Україні і який шлях розвитку обрати? Актуальність досліджуваної проблеми визначає економічний вибір України інтегруватися в Європейський Союз в той час, як сам ЄС знаходиться на грані економічного колапсу. Та з іншого боку – активні переговори українського уряду з Митним союзом щодо більш тісної співпраці. Нездатність України діяти на світовому ринку без стратегічних партнерів та «економічні війни» з Російською федерацією як чинник тиску на Україну в питанні вступу до Митного союзу, формують проблематику теми дослідження.
Термін «глобалізація» (від лат. globus — куля) відносно недавно ввійшов до наукового лексикону. Значного поширення в політичних, економічних, соціальних, культурологічних та інших науках термін «глобалізація» набув у 80-ті роки. Тепер він активно використовується у значенні «надання чому-небудь глобальних масштабів або глобального характеру»[5].
Одним із основних проявів економічної глобалізації є інтеграція економік країн світу та створення наддержавних керуючих структур, таких як ЄС.
Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах СРСР, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капітал [4].
Говорячи про ЄС, варто зазначити, що ідея заснування єдиного європейського утворення існувала досить довгий час. Метою його є створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства [1]. Ці фактори несуть у собі такі позитивні результати, як економічна та воєнна захищеність, збільшення економічного потенціалу шляхом об’єднання потужних економік провідних європейських держав, спільні ринки збуту, гарантія реалізації товарів європейського виробника тощо.
Проте існують і негативні наслідки інтеграції, які проявили себе на початку світової економічної кризи 2008 року. Зв’язаність економік всіх держав-членів ЄС несе у собі загрозу для всього союзу потерпіти значних економічних збитків через діяльність уряду однієї лише держави. Сьогодні мова йде про Грецію, економіка якої знаходиться на межі дефолту і ледве підтримується кредитними траншами міжнародних фінансових установ.
З самого початку кризи в Європі з'явилися голоси про те, що греків треба виключити із зони єдиної валюти і повернути їм драхму. При цьому багато хто розуміє, що виключення Греції з єврозони відразу спричинить масовий відтік капіталів з економіки країни. На кордоні з Союзом виникне держава в стані дефолту. При цьому незрозуміло, що робити з членством Афін в самому Союзі, адже воно ґрунтується на єдиній валюті, але і механізму виходу з ЄС поки немає. Багато експертів побоюються, що в разі створення прецеденту ніхто не завадить великим країнам викинути слабших, щоб очистити економічну ситуацію в Європі. Але тоді вже ніхто не буде говорити про політичну єдність континенту.
Такий сценарій рано чи пізно призведе до того, що Союз виявиться на межі розпаду. Тому, на думку аналітиків Ради з зовнішньої безпеки, Європа буде підтримувати належний економічний стан в Греції до остаточного виходу з кризи. Хоча без поліпшення економічної ситуації в майбутньому Союз виявиться в затяжній рецесії, і у нього не вистачить грошей комусь допомагати [3].
Виходячи з песимістичного прогнозу провідних економічних аналітиків щодо єдності Європи, сьогодні, як ніколи досі, постає питання про доцільність євроінтеграційного вибору України.
Після перемоги Віктора Януковича на виборах 2010 року пожвавилися відносини з Російською Федерацією: за підсумками 2010-го Україна і Росія вийшли на докризовий рівень взаємної торгівлі, в першому кварталі 2011 року товарообіг між країнами склав 157% по відношенню до 2010 року і продовжує зростати; за час президентства Януковича між керівництвом України і Росії відбулося приблизно 40 контактів на вищому рівні.
7 квітня 2011 року заступник генерального директора Генерального директорату «Європейська політика сусідства» Єврокомісії Хьюг Мінгареллі, виступаючи на засіданні Комітету з питань закордонних справ Європарламенту, повідомив про неможливість для України одночасного вступу до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном і створення зони вільної торгівлі з ЄС.
При оцінці економічної ефективності Митного союзу необхідно брати в розрахунок довгострокову перспективу. Негайні вигоди або поступки, безумовно, мають значення, але сукупний ефект від створення єдиної митної території можна оцінити тільки на тимчасове горизонті 10-15 років.
У порівняльному аналізі у країн-членів митного союзу дуже великий рівень корупції, низький рівень економічних свобод та низький рівень демократії (у всіх цих країнах правлять авторитарні режими). За рівнем корупції, згідно з рейтингом Transparency International у 2010 році, Казахстан посів 105 місце серед 178 країн, Білорусь – 127, Росія – 154 [2]. За рейтингом економічних свобод оприлюдненим The Heritage Foundation в 2010 році, Казахстан посів 78 місце серед 178 країн, Росія - 143, Білорусь – 155. Згідно з індексом демократії, який щорічно складає Economist Intelligence Unit – Росія посідає 117 місце («Авторитарний режим») серед 167 країн, Казахстан – 137 («Авторитарний режим»), Білорусь - 139 («Авторитарний режим»).
Сам вступ до митного союзу України наразі залишається заполітизованим. Його можна розглядати як повернення російській імперіалістичній системі втрачених з розпадом СРСР територій, до яких відноситься і Україна.
Отже, інтеграційний вибір України на сучасному етапі розвитку подій на теренах континенту потребує переоцінки. Адже, хоча євроінтеграція та інтеграція з Митним союзом несуть у собі ряд переваг для української економіки, вони, на сучасному етапі, можуть більше зашкодити поступовому розвиткові нашої держави. У вирі економічних подій світу досить важко знайти підтримку за кордоном. Не можна покладатися на компетентність зарубіжних економічних об’єднань, в той час як ми маємо справу з розбудовою власної економіки. Тому сама ідея інтеграції України у будь-яке економічне утворення найближчим часом є недоцільною.
Література:
1. Кашкин С. Ю., Калиниченко П. А., Четвериков А. О. Глава 1 // Введение в право Европейского Союза: учебник / Под ред. Кашкина С. Ю. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: «Эксмо», 2010. — С. 22.
2. Офіційний сайт Transparency International. Шлях доступу: http://www.transparency.org/
3. Павло Сивокінь Грецька криза: чи виживе Євросоюз в 2012 році? Інтернет-видання «Про гроші». Шлях доступу: http://finance.ua/ua/ від 12.02.2012
4. Сайт економіко-правової бібліотеки. Шлях доступу: http://www.vuzlib.net
5. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. та ін. За заг. ред. А.А. Чухна. Основи економічної теорії. Підручник / – К.: Вища школа, 2001.
Тематичний напрям № 4.
Соціальна робота в Україні та за кордоном.
Хома Наталія Михайлівна,
кандидат політичних наук, доцент,
докторант відділу політико-правових проблем політології
Інституту держави та права ім. В. Корецького НАН України
ПРІОРИТЕТНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛИЗАЦІЇ
(У КОНТЕКСТІ РЕФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ)
Сьогодні широко дискутуються питання, за якими моделями будуватиметься та функціонуватиме суспільство в умовах глобалізації. Для політиків глобалізація стає серйозною проблемою: усе частіше саме на неї покладають провину за зростаючу нерівність. На переконання Р. Робертсона, ми переживаємо “епоху невпевненості”, пов’язану, зокрема, з внутрішніми протиріччями, закладеними у самому понятті “глобалізація” [3, с. 48-72]. Очевидно, що в соціальному плані глобалізація сприяла поліпшенню добробуту, але лише в тих спільнотах, які зуміли використати запропоновані нею можливості. За цих умов завданням соціальної держави є не тільки підтримка найуразливіших груп, а й надання можливості кожному реалізуватися, зробити внесок у створення суспільного багатства, маючи гарантії забезпечення своїх інтересів.
Проблема, яку доведеться вирішувати сучасному поколінню, полягає у забезпеченні гарантій того, щоб людські та соціальні цінності керували ходом економічної глобалізації, але поки що немає єдиної, чітко сформульованої концепції соціальної держави в умовах глобалізації. Глобалізація має вплив на всі аспекти безпеки людського розвитку й якщо в розвинених країнах більшість населення відчуває її позитивний вплив, то в інших - негативний вплив досить часто перевищує позитивний ефект від глобалізації. Через нерівномірність розвитку країн глобалізація надає асиметричного характеру їхнім взаємовідносинам, а також породжує нерівність, яка не зменшується, а збільшується. Зростаюча різниця в доходах і рівні життя різних країн і соціальних груп в умовах глобалізації послаблює основу стійкого розвитку людства.
Із одного боку, глобалізація з її не залежною від національних кордонів циркуляцією капіталів і виробництв, універсалізацією споживчої культури начебто повинна позитивно позначатися на соціальній сфері: нові робочі місця, а значить, додаткові відрахування до соціальних фондів; економічний підйом, а значить, і можливості для збільшення бюджетних асигнувань на соціальні потреби, і кінцевий результат - поступове вирівнювання рівня й якості життя всіх мешканців [1, с. 152], але реалії свідчать про наростання поляризації розвиненого центру та світової периферії. На тлі глобалізації соціальні проблеми у вигляді зростаючого розриву між елітою та малозабезпеченими, масової низхідної мобільності середнього класу, втрати почуття соціальної захищеності тощо поглиблюються усередині навіть найрозвиненіших країн.
Глобалізація, що надає планеті небувалу досі цілісність, не знищує і не згладжує її внутрішню суперечливість, а навпаки, посилює, загострює. У результаті міцніюча взаємозалежність обертається зростаючою взаємоуразливістю. Головна небезпека поділу світу на зони добробуту та злиднів полягає в тому, що в умовах глобальних трансформацій посилюється зв’язок бідності з іншими глобальними ризиками - нелегальною міграцією, тероризмом, зростанням транснаціональної злочинності тощо. Соціальна нерівність, яка з’являється у ході економічної глобалізації, проявляється у нерівності соціального становища країн-учасниць, нерівних можливостях доступу до інформації, освіти.
Глобалізація не тільки створює додаткові стимули розвитку, а й спричиняє серйозні негативні наслідки. Ще у 1995 р. на Всесвітній зустрічі на вищому рівні, яка відбулася в Копенгагені з проблем соціальних аспектів глобалізації [10], представники 186 країн визнали необхідність включення соціальних стратегій в економічне планування, вказали на важливість соціального розвитку та висловили намір поставити турботу про людину в центр зусиль із забезпечення сталого розвитку, сформулювали десять зобов’язань, які передбачали сприяння соціальному розвитку та соціальній справедливості, дотримання міжнародних стандартів праці, мобілізацію ресурсів розвитку на базі соціальної відповідальності всіх складових сил суспільства.
Переваги глобалізації розподіляються нерівномірно як між країнами, так і усередині їх. Під впливом глобалізації деякі країни домоглися значних темпів економічного зростання, що сприяє зниженню загальної бідності в світі, але інші країни стикаються з труднощами адаптації до нової реальності, яка посилила розгубленість громадян, особливо в країнах із високим рівнем безробіття і в державах, з труднощами інтеграції працівників-мігрантів і членів їх сімей. Результати економічної інтеграції на світовому рівні незбалансовані та часто несприятливі для основних її акторів. Щоб бути стабільним процесом, глобалізація повинна забезпечити рівномірний соціальний розвиток для всіх, а економічні успіхи глобалізації повинні супроводжуватися соціальним прогресом [2].
Глобалізація, що проявляється, зокрема, у посиленні конкуренції, змушує підприємців у будь-який спосіб скорочувати витрати виробництва, за рахунок економії витрат на робочу силу. Це зумовлює падіння попиту та розхитування соціальної стабільності. У цих умовах перед соціальною державою стоїть складне завдання: забезпечити ефективну взаємодію з приватним підприємництвом, що необхідно для стимулювання економіки, не допускаючи зниження рівня соціального захисту найманих працівників.
Отже, чи поліпшуються параметри людського добробуту під впливом глобалізації? Чи збільшився розрив між багатими і бідними країнами, і якщо так, то чи несе за це відповідальність глобалізація? Добробут більшої частини населення покращився та продовжує поліпшуватися. Завдяки поєднанню економічного зростання та технологічного прогресу в порівнянні зі ситуацією півстолітньої давності сьогоднішні середньостатистичні індивіди живуть довше, хворіють менше, краще освічені, рідше голодують і більше навчаються. За цей період показники добробуту підвищилися в усіх групах країн, незважаючи на те, що в багатьох країнах Центральної Африки, Східної Європи середня тривалість життя знизилась у порівнянні з кінцем 1980-х років. Не обмежуючись нерівністю доходів, А. Сен стверджує, що нерівність - це головна проблема глобалізації та що “найважливіше питання пов’язане з розподілом потенційних вигод від глобалізації між багатими та бідними країнами і між різними групами країн” [8]. На думку екс-секретар ООН К. Анана, проблема полягає не в тому, що пригнічені люди опинилися в глобалізованому ринку, а в тому, що вони з нього виключені [7].
Погіршення умов життєдіяльності разом із посиленням під впливом глобалізації міжетнічних і міжконфесійних конфліктів як усередині окремих країн, так і на регіональному рівні, до 2030 р. може розширити зони нестабільності, прирікаючи мільйони людей на злидні або перетворюючи їх на біженців. У цьому випадку масова міграція населення з країн, що розвиваються, у розвинуті загострить проблему бідності в останніх, для яких проблема бідності теж не віртуальна.
Під впливом процесу глобалізації можна говорити про зміну співвідношення між територіальністю та виникненням феномена множинності громадянства. Якщо розглядати ці явища у контексті соціальної держави, це буде означати, що дедалі більше людей живе за межами держав, громадянами (підданими) яких вони є, випадаючи, таким чином, зі сфери соціального забезпечення. Звичайно, ці громадяни можуть отримувати пенсійне забезпечення та деякі інші соціальні виплати, проживаючи за межами держави, але за великим рахунком забезпеченням їх добробуту буде займатися або не займатися держава проживання. Тобто змінюється соціальна база соціальної держави унаслідок часткового або повного виключення з неї проживають за межами цієї держави своїх громадян. Паралельно з цією тенденцією існує проблема можливості отримання соціальних благ громадянами інших держав, які постійно проживають у державі, у першу чергу, мігрантами [6, с. 66].
Усе частіше висловлюється припущення, що основне соціальне протиріччя глобалізації - це гальмування прогресу або пряме погіршення умов існування основної (і при цьому такої, що збільшується) частини людства за рахунок прискорення розвитку та зростання добробуту меншої його частки [5]. Проте, як вважає Дж. Стігліц, “глобалізацію можна вибудовувати так, щоб розкрити її позитивний потенціал. Ми не можемо повернути колесо глобалізації назад - нам доведеться жити з нею. Питання у тому, як її вибудувати, щоб якомога більше людей у результаті отримали максимум користі, щоб її плоди розподілялися більш рівномірно” [4, с. 19]. У книзі “Глобалізація та незадоволення нею” Дж. Стігліц зазначає: “Я не настільки наївний, щоб повірити, що ринок сам по собі вирішить усі соціальні проблеми. Нерівність, безробіття, забруднення довкілля не подолати без активної участі держави” [9, с. 13]. Отже, соціальна держава вимушена адаптовуватися до викликів глобалізації, пристосовувати свої програми для недопущення їх утопічності.
Використана література:
1. Александрова О. А. Институциональные проблемы становления социального государства в современной России / Александрова О. А. - М. : М-Студио, 2009. - 288 с.
2. Европейская модель социального развития [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.lawinrussia.ru/node/33058. - Загл. с экрана.
3. Робертсон Р. Глокалізація: часопростір і гомогенність-гетерогенність / Р. Робертсон // Глобальні модерності / [за ред. М. Фрезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона]. - К. : Ніка-Центр, 2008. - С. 48-72.
4. Стиглиц Дж. В тени глобализации / Дж.Стиглиц // Проблемы теории и практики управления. - 2003. - № 2. - С. 17-19.
5. Стрижак О.О. Соціальні наслідки глобалізації / О.О. Стрижак [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.economy-confer.com.ua/ full_article/839/. - Назва з екрана.
6. Чулицкая Т. Демонтаж государства всеобщего благосостояния// Палітычная сфера.- 2005.- № 4 .- С.61-67.
7. Annan K. The Bottom Line is Hope // Financial Times. - 2002. - 3 Febr.
8. Sen A. World of Extremes: Ten Theses on Globalization// Los Angeles Times, July 17, 2001 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. globalpolicy.org/globaliz/ define/0717amrt.htm. - Назва з екрана.
9. Stiglitz Joseph Е. Globalization and its Discontents. - W.W. Norton & Company. - NY, L, 2002.
10. The Copenhagen Declaration and Program of Actions. World Summit for Social Development, 6-10 March. - N. -Y., UN, 1995.
Освіта. Наука. Культура.
Мельник Яна Віталіївна
Аспірант кафедри державного управління та місцевого самоврядування
Львівського регіонального інституту державного управління
Національної академії державного управління при Президентові України
ГОЛОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Стан освіти в сучасному світі складний і суперечливий. З одного боку, освіта стала однією з найважливіших сфер людської діяльності, величезні досягнення в цій галузі лягли в основу грандіозних соціальних і науково – технологічних перетворень. З іншого боку, розширення сфери освіти та зміни її статусу супроводжуються загостреннями проблем у цій сфері, що свідчать про кризові явища освітньої галузі. І, нарешті, в останні роки в процесі пошуків шляхів подолання кризи освіти відбуваються радикальні зміни у цій сфері та формування нової освітньої системи. Сьогодні освіта розглядається як стратегічний пріоритет держави, а тому проблема її формування потребує особливої уваги. Державна політика в галузі освіти є невід'ємною складовою загальнодержавної політики. Усе, що відбуваєтся в суспільстві, природі, розвитку людської культури, так чи інакше впливає на формування та здійснення освітньої політики, функціонування системи освіти вцілому.
Стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовільняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою та суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем. Тому, актуальність теми полягає у розгляді питань формування освітньої політики на сучасному етапі їз врахуванням основних напрямів її розвитку.
Стратегічні цілі, завдання, пріоритетні напрями й основні шляхи радикальних перетворень управління системою освіти визначенні Конституцією України, законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно – технічну освіту», «Про вищу освіту», Національною. Доктриною розвитку освіти у ХХІ столітті.
Стратегічними завданнями реформування освіти в Україні визначено:
· розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування освіченої, творчої особистості, забезпечення пріоритетного розвитку людини, відтворення й трансляції культури й духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків;
· виведення освіти на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально – виховних закладів; глибокої демократизації традиційних навчально – виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики у галузі освіти.
Стратегія розвитку змісту освіти в Україні полягає в тому, що вона виступає одночасно інструментом та засобом реалізації загальнонаціональних інтересів і пріоритетів держави.
Пріоритетними напрямками реформування освіти зазначимо:
· розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін у суспільному житті;
· забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності громадян до здобуття освіти;
· досягнення якісно нового рівня у вивченні профільних навчальних предметів;
· створення і забезпечення можливостей для реалізації різноманітних освітніх моделей , навальних закладів різних типів і форм власності;
· створення сучасної матеріально – технічної бази системи освіти.
Зміни у сфері освіти нерозривно пов'язані з процесами, що відбуваються в соціально – політичному та економічному житті держави. Саме з цих позицій спробуємо виділити основні принципи реформування системи освіти на сучасному етапі:
· Демократизація освітнього простору, що передбачає ліквідацію монополії держави на освіту, перехід до громадсько – державної освітньої системи, автономність навчальних закладів та розширення прав педагогічних працівників, перехід від педагогіки репресивної до педагогіки партнерства і співпраці.
· Децентралізація освіти, що означає звуження управлінських функцій центру і розширення їх на місцях, а це, у свою чергу, сприяє розвитку творчої ініціативи місцевих органів влади та оперативному розв'язанні регіональних проблем.
Сьогодні Україна шукає шляхи модернізації системи освіти та управління нею. Одним з напрямів реформування галузі, власне, і є децентралізація, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління до нижчих. Державні органи управління розробляють найбільш загальні стратегічні напрями, а обласні та районні органи спрямовують зусилля на вирішення конкретних, фінансових, кадрових, матеріальних, організаційних проблем. Саме це й зумовило розробку та прийняття «Національної доктрини розвитку освіти» як головного документа, що визначає стратегічні напрями розвитку освіти, а також Проект Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки.
· Варіативність освіти, що створює умови для вільного вибору навчального закладу, форм і методів навчання, навчальних планів, програм, спеціалізацій тощо.
· Дитиноцентризм – максимальне наближення навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здібностей та особливостей.
Основним показником прогресу людства є розвиток кожної окремої людини на основі її здібностей. Організація навчально – виховної роботи за принципом дитиноцентризму складна, але це вірний шлях формування людиноцентристського, гуманного, демократичного й ефективного сучасного суспільства. До того ж, це головний важіль подальшого прогресу суспільства, особливо в умовах переходу до науково – інформаційних технологій
· Науково – інформаційні технології – вимоги часу, без урахування яких на національному рівні країна не може обрати правильний напрямок розвитку.
При формуванні освітньої політики особливо необхідно враховувати, що її невід’ємним елементом є знання. Тенденції розвитку інформаційного суспільства, свідками якого ми є, закріплюють за освітою особливий статус, а форми та методи управління освітою потребують виваженої політики. У контексті нових соціокультурних вимог до освіти і вчителя, фахівці освітньої галузі, неодмінно, повинні володіти новітніми технологіями, серед яких провідне місце посідають інформаційно – комп’ютерні.
Беззаперечними ознаками розвитку людства на сьогодні є і глобалізаційні та інтеграційні тенденції, які охопили всі сфери життя. Сьогодні Україна стоїть на шляху впроваження власної політики та стратегії розвитку, які невід’ємно повязанні зі світовими тенденціями та визначають освіту як найбільш пріоритетну сферу життєдіяльності.
А тому не менш важливими принципами освітньої політики є:
· Глобалізація та інтернаціоналізація освіти через адаптацію національної системи до світових освітніх систем, розвиток її з урахуванням загальносвітових тенденцій.
· Інтеграція різних типів навчальних закладів для забезпечення безперервності системи освіти.
Сьогодні освітня політика України спрямована на світовий ринок і формується з урахуванням інтеграційних процесів, зокрема виступає одним із напрямків руху України до Європи, одночасно наближуючи освітню систему України до європейських освітніх систем. Тому формування освітньої політики вимагає й зосередження уваги на глобальних проблемах у цій галузі. Так, Європейська комісія з питань освіти констатує три тенденції у сфері освіти, які спостерігаються в країнах Європейського Союзу, але потребують загальної уваги:
· демографічні зміни, які відображаються у зменшенні кількості учнів ланки обовязкової загальної системи освіти та вихід на пенсію, у звязку із досягненням відповідного віку значної кількості викладачів;
· продовження тривалості загальної середньої освіти та збільшення кількості студентів вищих навчальних закладів;
· загальна тенденція до автономізації шкіл, яка відбувається одночасно з процесом систематичної оцінки системи, навчального закладу та педагогічного складу.
Аналізуючи реформаційні процеси в освітній сфері, можна зазначити, що Україна не стоїть осторонь загальносвітових тенденцій, а, навпаки, формує свою освітню політику на тлі світових змін та впровадження нових стандартів, зокрема європейських.
Тому, окреслена тематика матиме своє продовження у напрямі вивчення зарубіжного досвіду країн, що перебувають на етапі реформування управлінської структури освітньою галуззю та приведення освітньої системи до загальноєвропейських стандартів.
Література:
1. Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи) / В.Г. Кремень. – К.: Грамота, 2003. – С. 216.
2. Національна доктрина розвитку освіти : Указ Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 // Вища освіта. Нормативно-правові акти про організацію освіти у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації : у 2 кн. /[М. І. Панов, Ю. П. Битяк, Г. С. Гончарова та ін.] ; за ред. М. І. Панова. – Х. :Право, 2009. – С. 63–71.
3. Національна статегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки.
Немає коментарів:
Дописати коментар