Тематичний напрям № 7

Тематичний напрям № 7

Розвиток туризму та рекреації.

Волчецький Руслан Володимирович,

завідуючий сектором з питань туризму і курортів

управління з питань зовнішніх зносин,

зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції,

туризму і курортів Миколаївської облдержадміністрації.

УДК 351.85:379.85

РЕКРЕАЦІЙНО-ТУРИСТИЧНА СФЕРА

В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ВЕКТОРІВ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В статті розглядається питання визначення перспективних напрямків розвитку рекреаційно-туристичної сфери в системі соціально-гуманітарних векторів державного управління. Особлива увага приділена дослідженню ресурсного потенціалу туристичної території та напрямків її модернізації, використовуючи систему управлінських механізмів.

Ключові слова: рекреація, туризм ,соціально-гуманітарна сфера, модернізація, кластер, ресурс, інфраструктура.

В статье рассматривается вопрос определения перспективных направлений развития рекреационно-туристической сферы в системе социально-гуманитарных векторов государственного управления. Особенное внимание уделено исследованию потенциала туристической территории и направлений её модернизации, используя систему управленческих механизмов.

Ключевые слова: рекреация, туризм, социально-гуманитарная сфера, модернизация, кластер, ресурс, инфраструктура.

The article discusses issues of identifying prospective areas of recreation and tourism development in the sphere of social and humanities governance's vectors. Special attention was paid to the research into tourism area resource potential and directions of its modernisation, using a system of administrative mechanisms.

Key words: recreation, tourism, social and humanitarian sphere, modernization, cluster, resource, infrastructure.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Визначальним моментом суспільно-економічного розвитку є становлення новітнього постіндустріального інформаційного способу виробництва, основним ресурсом якого стають інформація та знання. Характерними особливостями сучасного суспільства є зростання ролі інформаційних технологій в суспільних і господарських відносинах, збільшення числа людей, професійні функції яких пов'язані з інформаційними технологіями й виробництвом інформаційних продуктів та послуг, а саме через, засоби комунікації та зв’язку, соціогуманітарну діяльність, фінансові та адміністративні установи тощо.

Серед складових сектора послуг особливе місце посідає соціально-гуманітарна сфера, що включає в себе освіту, охорону здоров’я, культуру та мистецтво, рекреаційно-туристичну діяльність та інше. Їх функціональне призначення обумовлює економічну природу тому, що серед їх результатів в основному переважає соціальний ефект, а не, власне, економічний прибуток. Бо неможливо забезпечити лише на основі ринкової політики суспільно необхідні умови для їх функціонування та розвитку. Тому, провідну роль у забезпеченні діяльності елементів соціогуманітарної сфери посідає держава, використовуючи систему управлінських механізмів. [1, с. 66]

В системі соціально-гуманітарних векторів рекреаційно-туристична сфера розглядається як важливий елемент соціально-економічного комплексу як усієї країни, так і будь-якого регіону. Розвиток даної сфери передбачає обов’язкову участь громадян, які є безпосередніми споживачами послуг, що надаються, а також ті характеристики регіону, які в контексті подальшої модернізації можуть бути визначенні як унікальні, або ж такі що можуть складати її конкурентну перевагу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми.

Тема модернізації рекреаційно-туристичної сфери в системі соціально-гуманітарних векторів державного управління не є новою як для вітчизняної, так і для зарубіжної науки. Серед досліджень напрямків соціально-гуманітарної політики держави у сфері туризму і курортів відзначити праці Н.Г. Каніщенко [4], М.В. Максимчук [5], В.К. Федорченко, Н.А. Фоменко, С.Й. Вовканич, М.І. Скрипник, Г.С. Цехмістрова, В.В. Бушуєв [1], В.С. Голубєв, Ю.Г. Селюков. Особливостям ресурсного забезпечення туристичної галузі, питанням розвитку туристичних територій присвятили свої дослідження Т.О. Чичкалюк [11], К.А. Пойтченко [7], С.І. Соколенко [9], Д.М. Стеченко [10], С.М. Січко [8], А.О. Каланчов, Ван Циншен, В.Г. [2], Топчієв [2].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття.

Однак зважаючи на те, що вищеперераховані дослідження мають ґрунтовний характер і їх автори зробили значний внесок у дослідження державного управління рекреаційно-туристичною сферою, однак на думку автора, деякі твердження озвучені в них вимагають уточнення, а деякі носять досить спірний характер. Також при розгляді соціально-гуманітарних векторів державного управління автори аналізують лише окремі з них, які є більш розповсюдженими, а отже не підходять до проблеми державного управління рекреаційно-туристичною сферою на регіональному рівні комплексно.

Формулювання цілей статті (постановка завдання).

Мета статті полягає у визначенні перспективних напрямків реалізації державної політики у сфері рекреації та туризму як соціально-гуманітарної складової економічного комплексу. Автором дослідження поставлені завдання вивчення соціально-гуманітарних векторів державного регулювання туристичної галузі, здійснення аналізу ресурсного потенціалу та визначення основних напрямків розвитку рекреаційно-туристичної сфери на прикладі Миколаївської області.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих результатів.

Розвиток соціально-гуманітарної сфери в суспільному виробництві обумовлює необхідність забезпечення рівня її діяльності у відповідності з посталими вимогами. Означене, у свою чергу, вимагає необхідність модернізації цієї сфери, що включає як вдосконалення та технічне оновлення її основних засобів, так і встановлення та дотримання галузевих і територіальних пропорцій в її розвитку відповідно сучасним вимогам.

Ще одна її особливість – необхідність надання її основних послуг усім громадянам незалежно від місця їх проживання, а, отже, заклади вказаної сфери мають бути розташовані відповідно до поселенської мережі, утворюючи власну мережу. Таким чином, соціально-гуманітарна сфера є важливим елементом територіального економічного комплексу будь-якого регіону.

Відмічений вплив територіального чинника на діяльність соціогуманітарної сфери обумовлює зосередження основної ваги щодо організації її діяльності на рівень місцевих органів влади та необхідність врахування обов'язкової участі в цьому процесі громадян, які є безпосередніми споживачами послуг. [5, с. 127]

Означений момент ґрунтується на закономірностях розвитку постіндустріального інформаційного суспільства, що еволюціонує в напряму від «держави добробуту» як соціальної правової демократичної держави, до «суспільства добробуту», коли держава вже поступається провідною роллю громадянському суспільству, розвиток якого відбувається на основі асоціативності, зняття протиріч між власниками і робітниками, поглибленні процесу соціалізації власності й результату праці. Загалом, як свідчить досвід економічно розвинених країн з ефективно працюючою соціогуманітарною сферою, найбільш високий рівень її розвитку досягається за наявності відповідного впливу суспільства, що здатне використовувати інститути державної та місцевої влади як інструменти забезпечення реалізації суспільних потреб і запитів.

У зв'язку із вищезазначеним треба відмітити високий рівень громадської самоорганізації. Цей чинник знаходить вияв у здатності громадян формувати самоврядні асоціації задля реалізації суспільно значущих цілей, в тому числі й шляхом впливу на владу, тим самим підвищуючи рівень довіри, як у суспільстві в цілому, так і до влади, зокрема. Збільшення суспільної довіри, внаслідок діяльності самоврядних громадських організацій, науковцями нині розглядається в якості соціального капіталу, що для загального прогресу суспільства має значення, порівнюване з надходженням в економіку інвестицій.

Наявність соціального капіталу є важливою передумовою розвитку соціогуманітарної сфери. На практиці це означає надзвичайно важливу роль суспільства й насамперед конкретних територіальних громад і регіональних спільнот у модернізації обслуговуючого їх регіонального сегменту загальнонаціональної соціально-гуманітарної сфери. Модернізація останньої на регіональному рівні в сучасних умовах глобалізації має виходити з необхідності забезпечення конкурентоспроможності регіону, тобто сьогодні регіон являє собою не лише просторове середовище, в якому відбуваються конкурентні процеси між певними фірмами як основними суб'єктами ринкової економіки, але й окрему територіальну економічну систему-складову національної економіки, пов'язану через неї зі світовою економікою. [11, с. 93]

Розвиток соціогуманітарної сфери як частини економічного комплексу має виходити з попереднього аналізу перспективних напрямів реалізації відповідних модернізаційних процесів. Таким чином, рекреаційно-туристична сфера має виявляти об'єктивно існуючі обмеження та потенційні можливості відносно її подальшого розвитку.

Розглянемо особливості функціонування та модернізації рекреаційно-туристичної сфери на прикладі Миколаївської області, яка у своєму розвитку в останні роки має тенденції подібні до загальнодержавних.

Туристичні послуги в області надають 130 суб'єктів господарської діяльності, з них ліцензованих туроператорів – 14, турагентів – 116. Туристів та відпочиваючих готові гостинно прийняти 365 санаторно-курортних (оздоровчих) закладів, готелів та інших засобів тимчасового розміщення, у тому числі, 227 баз відпочинку, 72 готелі, 30 пансіонатів та санаторіїв, 36 дитячих оздоровчих таборів, які головним чином, зосереджені в курортних зонах Березанського та Очаківського районів, а також місті Очакові.

Обсяг наданих туристичних послуг за 2011 рік збільшився на 9,9% порівняно з 2010 роком і склав більше ніж 57 млн. грн., що складає 5,8% від загальнодержавного. Суб’єктами туристичної сфери сплачено до бюджету 2,2 млн. грн., що складає 8,4% від загальнодержавного обсягу податків у туристичну сферу.

Основу туристичних потоків в 2011 році склав внутрішній туризм 52,9% (15,2 тис. чол.). Частка зарубіжного (виїзного) туризму становить 30,7% (8,9 тис. чол.), іноземного (в’їзного) – 16,2% (4,7 тис. чол.). [3, с. 15]

Розглядаючи перспективи розвитку рекреаційної сфери Миколаївської області можна дійти висновку, що головною перевагою цієї території є наявність потужного природно-лікувального комплексу, який складається із піщаних пляжів, запасів мінеральних вод, солей, рапи, грязей та туристичної інфраструктури.

Основним ресурсом Миколаївщини, безумовно, є клімат та значний рекреаційний потенціал, раціональне використання якого сприятливе для організації і розвитку санаторно-курортного, інших видів лікування, туристичної індустрії.

Влітку сюди проникають повітряні маси з Північної Африки, Малої Азії, Балканського півострова. Взимку заходять маси холодного арктичного повітря. У зв'язку з тим, що Причорномор'я є рівнинною місцевістю, повітряні маси не мають тут серйозних перешкод і не залишають значних атмосферних опадів, особливо в прибережній смузі. Таким чином, зима переважно коротка, часто бувають потепління (50-60 днів), сніговий покрив (3-6 см) нестійкий, загальною тривалістю 1 місяць. Середня температура самого холодного місяця - січня - -1,9° С. Клімат області в цілому помірно–континентальний з м’якою малосніжною зимою і жарким літом.

Весна через швидку зміну висоти сонця і тривалості дня і ночі відносно коротка. Характерною особливістю є інтенсивне підвищення температури. Завдяки цьому весна наступає швидко і є короткою — 40-45 днів. Травень за температурними умовами вже являється літнім місяцем – середня температура повітря - + 15-16° С.

Літо тривале (з травня по вересень включно) і досить спекотне. Підвищення температури продовжується до липня включно, а з серпня починається поступовий спад температури. Середньомісячна температура в червні - +20,1° С, в липні - +22,8° С, в серпні - +22,0° С. Максимальні температури повітря сягають в червні - +38° С, у липні - +39° С, у серпні - +40. В останні роки позначки термометрів показують рекордні підвищення температури. Відносна вологість повітря влітку найнижча на протязі року. Суховії часто спричиняють посухи. Для прибережних районів характерні бризи - вітри дують вночі з суши на море, а вдень з моря на сушу. Це значно пом'якшує високу температуру повітря.

Осінь значно тепліша весни, коротка, м'яка і часто засушлива. Середньомісячна температура у вересні - + 17,3° С, в жовтні - +11,2° С, в листопаді - +4,6° С. Вересень ще є літнім місяцем, стовпчик термометра інколи піднімається до +36° С. Восени найбільш виражений тепловий ефект моря. У середині і кінці осені часто відбувається повернення тепла. [8, с. 26]

Розглянуті особливості говорять про широкі можливості курортного краю для проведення всіх видів кліматолікування. Важливим доповненням є морелікування. Купальний сезон починається в середині травня і закінчується в середині вересня. Уже в червні вода прогрівається понад 20° С і не охолоджується до другої декади вересня.

Відомо, що Чорне море на глибині має велику концентрацію сірководню і є мертвим. Якщо поглянути на карту моря, то побачимо, що біля західного, південного і східного узбережжя море досить глибоке, а північне, українське Причорномор'я має пологе мілке дно на багато кілометрів. Тому у воді тут багатий світ флори і фауни. Так, значний відрізок дна моря від Очакова в напрямку Одеси (єдиний в Чорноморському басейні) має своєрідні поля підводних водоростей філофори, яка містить значну кількість йоду. У Дніпро-Бузькому і Березанському лиманах, а також біля західного узбережжя Кінбурнської коси на дні лиманів і моря є поля накопичення водоростей зостери, що містять високу концентрацію брому. Ці водорості хвилями виносяться на берег, де вони сонцем висушуються. При цьому в повітря надходить значна кількість парів йоду і брому. Окрім насиченості повітря парами йоду і брому, повітряні потоки, в залежності від напрямку вітру, періодично насичуються ефіростійкими випарами польових трав степової зони, а також цілющими хвойно-степовими випарами із заповідної Кінбурнської коси.

Основними природними рекреаційними ресурсами області є морські піщані пляжі довжиною більш як 170 км, мальовничі ландшафти берегів Південного Бугу та численних водосховищ, джерела мінеральної води із затвердженими запасами до 1 тис. куб. м, запаси лікувальних грязей, особливо Тілігульського та Бейкушського лиманів з геологічними запасами понад 2 млн. куб. м. [2 с. 47]

Зазначені кліматичні умови та наявні природно-лікувальні ресурси створюють чудову можливість для розвитку курортно-лікувального потенціалу та створення лікувально-оздоровчої інфраструктури. Головним показником розвитку лікувально-оздоровчої інфраструктури є позитивна динаміка кількості санаторно-курортних (оздоровчих) закладів та місць в них. На сьогоднішній день в області спостерігається збільшення потужності у санаторіях і пансіонатах з лікуванням та її зменшення стосовно будинків і пансіонатів відпочинку (Табл. 1). [6]

Таблиця 1.

Кількість місць в санаторно-курортних і оздоровчих закладах, од.

	Роки
	2005	2006	2007	2008	2010	2011
кількість місць в санаторіях та пансіонатах з лікуванням
Україна	144242	148229	143069	141914	140915	160000
Миколаївська область	3958	3958	3967	4186	4815	5204
кількість місць в будинках та пансіонатах відпочинку
Україна	64804	63372	63583	63312	59939	59000
Миколаївська область	4723	4471	4567	4697	3533	3533

Крім того, необхідно зазначити, що рівень розвитку санаторно-курортної та оздоровчої діяльності в досліджуваному регіоні не в повній мірі відповідає його рекреаційному потенціалу. Адже, маючи вигідне приморське положення, запаси природно-лікувальних ресурсів Миколаївщина, однак, за кількістю санаторіїв та пансіонатів з лікуванням посідає лише шістнадцяту-сімнадцяту позиції в ранжованому ряду регіонів нашої держави. Щодо місця Миколаївської області в такому ж ряду, побудованому за значенням показника кількості будинків і пансіонатів відпочинку, то ситуація складається наступним чином. Цей регіон з п'ятнадцятьма названими закладами, посідаючи четверту позицію, випереджає приморські Одеську та Запорізьку області, але значно відстає від сусідньої Херсонщини, а також Донеччини, на території яких розташовано п'ятдесят таких закладів. [6]

Крім санаторно-курортної сфери для Миколаївщини з її унікальною кораблебудівною спеціалізацією регіонального економічного комплексу, представленої повним виробничим циклом й наявністю відповідних вищих навчальних установ, що мають проводити також і науково-дослідницьку роботу, можливим є створення технопарку зазначеного профілю.

Перспективним також є створення оздоровчо-дозвіллевих кластерів, які поєднують оздоровчо-рекреаційну діяльність на основі наявних природно-кліматичних ресурсів і культурно-дозвіллеву діяльність, пов'язану з використанням як екскурсійно-туристичних об'єктів значного переліку природних та історико-культурних пам'яток існуючих на території Миколаївщини.

В контексті модернізації рекреаційно-туристичної сфери кластери можуть розглядатись як створені за участю сформованого в рамках інфраструктурного потенціалу інноваційних територіальних структур комплекси достатньо близько розташованих й маючих взаємні зв'язки компаній та організацій: виробничих, науково-дослідних, освітніх, поставників обладнання та послуг, які разом посилюють конкурентні переваги кінцевого продукту. При цьому, очевидно, треба виходити з наявності певних унікальних властивостей, притаманних рекреаційно-туристичному розвитку конкретної території. [7, с. 625]

На сьогоднішній день в регіонах України вже створено низку туристичних кластерів, таких як: «Південне туристичне кільце» та «Туристичний кластер «Вознесенськ», створені в Миколаївській області. Найбільш успішним і відомими прикладами кластерних утворень у сфері туризму є кластер сільского туризму «Оберіг», туристичний кластер «Кам`янець», кластер «ЕКОТУР» [4, с. 69].

Особливу увагу заслуговує місто Вознесенськ, яке виділяється унікальними природними комплексами, мальовничими ландшафтами, сприятливими умовами для різних видів туризму та активного відпочинку. Розвиток туризму в цьому місті є одним з пріоритетних напрямків діяльності місцевої громади. Пошук шляхів реалізації туристичної складової соціально-економічної політики керівників міста зініціював створення Вознесенської міської громадської організації «Туристичний кластер «Вознесенськ», метою якої є активне сприяння розвитку туризму у місті, створення умов для збільшення кількості туристів і відпочиваючих.

Ідея даного проекту полягає в об’єднанні на партнерських засадах зусиль міст півдня України шляхом розробки та просування єдиного конкурентоспроможного туристичного продукту, сприянні розвитку туристичного бізнесу в ринкових умовах, організації проведення спільних заходів та реалізації проектів розвитку туристичної індустрії. [10, с. 77]

Однак, однією з проблем розвитку кластерів в Україні є недостатність методичних розробок і перш за все в питаннях оцінки конкурентоспроможності та ефективності окремих підприємств, що входять до визначеного кластеру.

Надзвичайно серйозного підходу вимагає рішення стосовно підходів до розробки наявного в Миколаївській області потенціалу розвитку туризму як прибуткового виду економічної діяльності.

По-перше, очевидно, треба брати до уваги те, що, незважаючи на існуючий потенціал, Миколаївщина не має яскраво вираженої туристичної спеціалізації, порівняно не лише з Кримом, але й з Одеським регіоном та курортами Приазов'я.

По-друге, треба враховувати, що й означені регіони нашої держави, маючі достатньо тривалі традиції організації туристично-курортної діяльності не витримують конкуренції з курортами сусідніх причорноморських держав, унаслідок недостатньо розвиненої інфраструктури, яка б відповідала елітному рівню.

По-третє, треба мати на увазі, негативні наслідки розвитку туризму в регіоні, а саме: неможливість уникнути додаткового забруднення довкілля, внаслідок чого загострюються санітарні та екологічні проблеми; збільшення навантаження на транспортних магістралях; створення сприятливого середовища для поширення негативних соціальних явищ – різного роду вуличної злочинності, проституції, наркоманії та ін.

Для реалізації існуючого потенціалу рекреаційно-туристичної сфери Миколаївщини недоцільно перетворюватись на зону елітарного туризму, що є більш відповідним сусідній Одесі. Натомість Миколаїв, з притаманними йому як центру радянського військового суднобудування традиціями закритого міста та Миколаївська область, в якій існують ще досить значні масиви природних ландшафтів, не охоплених індустріалізацією й подекуди унікальних (як Національні природні парки «Бузький Гард», «Білобережжя Святослава», регіональні ландшафтні парки «Приінгульський» та «Тилігульський») природних об'єктів, а також унікальні зони археологічних досліджень, мають спеціалізуватись на розвитку таких видів туризму, як зелений, археологічний, спортивно-оздоровчий, мисливсько-риболовний, медичний та ін. [11, с. 95]

Розвиток зазначених видів туризму не потребує надто великих інвестицій, порівняно з тим, що має спрямовуватись на розвиток елітарного туризму. При цьому орієнтуватись треба насамперед на внутрішнього споживача туристичного продукту, якому Миколаївщина може запропонувати й незайману індустріальним  втручанням у природу Кінбурнську косу, й достатньо екстремальний рафтинг (спуск на човнах по порожистому річковому маршруту Південного Бугу), лікувальні грязі Тилігульського та Бейкушського лиманів, поля археологічних розкопок поблизу морського узбережжя, унікальну експозицію Музею ракетних військ стратегічного призначення в Первомайську, а також багато іншого. Тобто передусім Миколаївщині у процесі розвитку туризму як виду економічної діяльності треба шукати свій особливий напрям, використовуючи наявну регіональну специфіку як конкурентні переваги.

Реалізація визначених перспективних напрямів модернізації рекреаційно-туристичної сфери Миколаївської області, звичайно, потребує акумуляції відповідних коштів. На сьогодні, як відомо, віднайдення достатнього обсягу фінансових ресурсів на реалізацію заходів у сфері розвитку рекреації та туризму є достатньо непростою справою. Це стосується і тих заходів, які мають сприяти покращенню повсякденного життя основної частини населення й у реалізації яких воно мало б бути найбільше зацікавленим. [8, с. 28]

Зазначене надає підставу передбачати можливість віднайдення на регіональному рівні суспільного консенсусу щодо вибору пріоритетів модернізації та подальшого розвитку рекреаційно-туристичної сфери цього регіону.

Висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Зважаючи на вищезазначене, під впливом глобалізаційних процесів як регіональна, так і загальноекономічна конкурентоспроможність все більше ґрунтується не на ціновій конкуренції, а на диференціації та вдосконаленні виробництва, на пошуку нових ресурсів, способів залучення більшої кількості туристів та відпочиваючих, здатності використовувати нові знання швидше за конкурентів, на вмінні створювати новації та забезпечувати їх унікальність.

Тому, розвиток рекреаційно-туристичної сфери як елементу соціально-гуманітарного комплексу України в сучасних умовах глобалізації має виходити із необхідності забезпечення регіональної конкурентоспроможності та здатності регіональної економіки використовувати наявні конкурентні переваги (чи створювати їх) задля оволодіння, утримання або покращення своєї позиції як економічного суб’єкта серед інших конкуруючих регіонів.

Список використаної літератури:

1.                    Бушуев В.В., Голубев В.С., Коробейников А.А., Селюков Ю.Г. Человеческий капитал для социогуманитарного развития. – М.: ИАЦ Энергия, 2008. – 96 с.

2.                    Ван Циншен, Топчиев А.Г. Теоритические и методологические аспекты рекреационной географии: современный подход // Украинский географический журнал. – 2003. – №1. – С. 46-48.

3.                    Інформаційний бюлетень. – Державне агентство України з туризму і курортів. –Київ. – 2012. – 32 с.

4.                    Каніщенко Н.Г. Кластери як фактор інноваційного розвитку регіонів / Н.Г. Каніщенко // Роль інноваційних моделей розвитку у підвищенні конкурентоздатності товарів та послуг: Матеріали VIII Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих вчених. – Донецьк, 2006. – С. 11-113.

5.                    Максимчук М.В. Інституційне забезпечення соціогуманітаного розвиту регіонів України / М.В. Максимчук // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2006. — № 2. — С. 126-135.

6.                    Офіційний сайт Державної служби статистки України (http://www.ukrstat.gov.ua/).

7.                    Пойтченко К.А. Кластери як фактор структурування економіки / К.А. Пойтченко // Стратегія економічного розвитку України. – К.: - КНЕУ. – 2001. – Вип. 7. – С. 623-628.

8.                    Січко С.М. Туристично-рекреаційний комплекс Миколаївщини / С.М. Січко // ІІ Міжнародна науково-практична конференція ["Стратегические вопросы мировой науки – 2010"], (Перемишль, Польша, 07-15 лютого 2010 р.) / Економічні науки. Т. 5. – С. 23–29.

9.                    Стеченко Д.М. Кластеризація підприємств в умовах формування конкурентного середовища / Д.М.Стеченко // Теоритичні та прикладні питання економіки. Зб. наук. праць КНУ ім.. Шевченка. – 2003. – Вип. 2. – 374 с.

10.                 Чичкалюк Т.О. Проблеми розвитку туризму як соціально спрямованої складової національної економіки /Т.О.Чичкалюк // Наукові праці – Соціологія. Т. 156. – Видання ЧДУ ім. П.Могили. – С. 92-95.

Теодорович Денис Олегович

Аспірант ДРІДУ НАДУ при Президентові України

ТУРИСТИЧНА ГАЛУЗЬ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВНА СТРАТЕГІЧНА КОНКУРЕНТНОСПРОМОЖНІСТЬ ЕКОНОМІКИ

Дивлячись на сучасні економічні, соціальні та екологічні перетворення, зміни та акценти в нормативно-правовому забезпечені країн світу та насамперед України, наприклад, в Указі Президента України "Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року" [2] туризм стає одним з джерел поповнення державного та місцевих бюджетів, тому, на наш погляд, необхідно визначити проблеми роботи туристичної галузі та розглянути основні напрями по їх вирішенню. Цей пріоритет і досі залишається незмінним, а через стрімкі економічні, соціальні та екологічні зміни в країні та світі, що автоматично підкреслює актуальність цього питання в контексті сталого розвитку України та її суспільства.

В умовах кризи, коли дуже високим є психологічне навантаження, кількість сімейного бюджету може бути виділена на відпочинок, тому, на наш погляд, необхідно розвивати місцеві види туризму, які є більш дешевими та можуть дати поштовх для розвитку, сумісних з туризмом сфер економіки. Туристична галузь дає можливість дізнатися про історію нашого краю та країни, традиції та віросповідання інших народів, сприяє розумінню як навколишньої дійсності, так й інших культур та світів, що є важливим фактором розвитку самої людини та налагодження зв'язків. На нашу думку, необхідним є впровадження нових підходів у стратегічну програму розвитку туризму, яка має нести ефективний та інноваційний характер. Туристична галузь має прямий та опосередкований вплив на підприємства економіки регіону, стимулює розвиток малого та середнього підприємництва, таких секторів економіки, як транспорт, будівництво, торгівля, сільське господарство, виробництво товарів широкого вжитку [1].

Стратегічна програма соціально-економічного розвитку країни передбачає збільшення бюджетних та інвестиційних надходжень від діяльності туристичної галузі, збільшення потоку закордонних та вітчизняних туристів до нашої країни, зацікавлення закордонних інвесторів, державна рекламна кампанія туристичних продуктів України та багато інших, важливих процесів сталого розвитку. Туристичну галузь можна сміливо назвати локомотивом ефективного регіонального розвитку. Україна займає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та історико-культурними ресурсами, здатними генерувати значний туристичний інтерес у вітчизняних та іноземних подорожуючих. Однак, національний туристичний продукт має низьку конкурентоспроможність на внутрішньому та міжнародному туристичному ринку. Цьому заважають багато факторів, які мають великий вплив на її розвиток. Проаналізувавши стан туристичного галузі в Україні, ми визначили  деякі фактори, які перешкоджають її розвитку, а саме:

-   низька якість складових національного туристичного продукту: значна частина природних територій та об’єктів культурної спадщини непристосована для туристичних відвідувань, туристична інфраструктура в цілому не відповідає якісним параметрам, а туристичні послуги у більшості секторів туристичної індустрії;

-   невідповідність вимогам щодо якості обслуговування;

-   відсутність комплексної політики держави, не сформованість раціональних форм державного управління у сфері туризму і діяльності курортів;

-   невідповідність нормативно-правового та організаційно-фінансового забезпечення сучасним потребам населення та економіки держави;

-   невідповідність існуючим параметрам туристичного потоку, сучасним тенденціям розвитку туризму.

Аналізуючи всі вищезгадані проблемні фактори недосконалості туристичної галузі в Україні, ми хотіли б відмітити, що в країні на сьогодні необхідним є реформування форм власності на курортах. Ці проблеми залишаються методологічно і методично невирішеними, що в практиці господарювання приводить до некоректного розв'язання питань приватизації профспілкового майна курортів, тощо. В контексті цього дуже важливо правильно оцінити землі оздоровчого призначення та одиничні лікувальні ресурси. Оцінка природних курортних ресурсів повинна враховувати нові підходи, що запропоновані ООН щодо реалізації Концепції сталого розвитку світу. Головним завданням, виходячи з цього, є збереження стійкості природно-рекреаційного капіталу та врахування його цінності як елементу суспільного добробуту. Отже, потреба в методичних розробках по визначенню нормативної ціни природних курортних ресурсів, оцінці вартості майна інвентарних рекреаційних об'єктів та цілісних територіально-господарських комплексів рекреаційного профілю пов'язана з вимогами перехідної економіки, де відсутній ринковий механізм регулювання економічних відносин, а також необхідністю реалізації концепції сталого розвитку України. Тому, ми вважаємо, що умовах сучасної економіки, органи державної влади та місцевого самоврядування мають сконцентрувати увагу на покращені системи управління туристичним розвитком України, яка становить один з найефективніших конкурентних інструментів сталого розвитку.

Список використаних джерел:

1.                Постанова КМУ "Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки" (від 29.04.2002 № 583) // www.zakon.rada.gov.ua

2.                Указ Президента України "Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року" (вiд 10.08.1999 № 973/99) // www.zakon.rada.gov.ua

Чичкалюк Тетяна Олександрівна,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри екологічної безпеки

Національного університету кораблебудування імені Адмірала Макарова.

УДК 351.85:379.85

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ РЕКРЕАЦІЇ ТА ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

В статті розглядаються особливості становлення та розвитку української туристичної галузі через призму загальнодержавної і регіональної політики та аналізуються основні напрямки здійснення державного регулювання у сфері рекреації та туризму в умовах формування самостійної європейської держави.

Ключові слова: туризм, рекреація, туристичний продукт, туристична діяльність, державне регулювання.

В статье рассматриваются особенности становления и развития туристической отрасли Украины через призму общегосударственной и региональной политики, анализируются основные направления осуществления государственного регулирования в сфере рекреации и туризма в условиях формирования самостоятельного европейского государства.

Ключевые слова: туризм, рекреация, туристический продукт, туристическая деятельность, государственное регулирование.

The article considers particularities for forming and developing the Ukrainian tourism industry through the prism of national and regional policy. Fundamental directions focused on the state regulatory supervision in the sphere of recreation and tourism activity under the condition of establishing an independent European state are analyzed in this article.

Key words: tourism, recreation, tourist product, tourism activity, state regulation.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Всебічне вивчення та аналіз літопису становлення та розвитку туристичної сфери дає нам змогу зробити висновок про те, що в розвинених суспільствах з ринковою економікою розвиток туристичної індустрії базується на органічному партнерстві бізнесу та організацій, що представляють його інтереси в органах влади всіх рівнів. Саме таке партнерство дозволяє найбільш ефективно поєднувати зусилля у суспільстві для отримання максимальних результатів та забезпечити сталий розвиток туристичної сфери, задоволення інтересів всіх хто бере участь у формуванні туристичного продукту. Туристичний бізнес в Україні, особливо той, що створює національний туристичний продукт, потребує сьогодні ефективного та професійного лобіювання його інтересів.

Враховуючи той факт, що туризм має свою давню та новітню історію, можна стверджувати, що туристична галузь в Україні, як і в інших європейських державах, пройшла шлях від первісного індивідуального мандрування до організованого багатопрофільного народно – господарського комплексу [2, с. 7]. Тому у даному дослідженні розглядатиметься вже новітній період розвитку туристичної галузі на території України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми і на які спирається автор. Питання становлення та розвитку рекреаційно-туристичної сфери на теренах нашої держави досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні фахівці: В.Ф. Кифяк, В.К. Федорченко [10], Т.А. Дьорова, О.М. Любовець [10], Є.Н. Костюкова [3], О.Н. Аблязова [3], В.О. Пакін, С.В. Грибанова [1], Ю.В. Рухлов [4], Л.М. Логінов [4]. Особливостями державного регулювання та організацією туристичної діяльності займаються: Т.О. Чичкалюк, С.М. Січко [8], М.П. Мальська, О.Ю. Бодун, Д.М. Стеченко, С.В. Хлоп’як [11], С.В. Мельниченко, К.В. Галушко.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття. Однак зважаючи на те, що вищеперераховані дослідження мають ґрунтовний характер і їх автори зробили значний внесок у дослідження розвитку рекреаційно-туристичною сфери, однак на думку автора, деякі твердження озвучені в них вимагають уточнення, в умовах становлення сучасних механізмів державного регулювання у сфері рекреації і туризму в Україні.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Голова мета статті полягає у аналізі етапів становлення української туристичної галузі, вивченні її загальнодержавного і регіонального аспектів, звертаючи основну увагу на ефективність державного регулювання у сфері рекреації і туризму в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих результатів. Формування та розвиток сучасної рекреаційно-туристичної сфери на території України можна хронологічно окреслити часовим проміжком, який охоплює ХХ та початок ХХІ століття. Точкою відліку даного періоду можна вважати 20-і роками минулого століття. Бо саме в цей період створюється централізована система державного управління, в тому числі і в галузі туризму.

Після приєднання у грудні 1922 року українських земель до Союзу Радянських Соціалістичних Республік починає формуватися зовсім нова система державного регулювання. В 20-30-ті політикою Радянської влади в галузі туризму створюються державні організаційні засади управління туризмом, масово залучається населення до різних напрямків туристичної діяльності, зміцнюється і розширюється матеріальна база туризму [10, с. 47].

За таких умов вітчизняний туризм розвивався в декількох напрямках. З одного боку туризм розглядався як засіб піднесення культурного рівня народу, для чого організовувались різного роду екскурсії, турпоходи, мандрівки, ініціаторами яких були відомі вчені, історики, природознавці, громадські діячі. З іншого боку туризм широко ідеалізувався і спрямовувався на всебічне обслуговування політики правлячої партії. З цього часу основним завданням туризму стає пропаганда історичних звершень радянської влади [5, с. 114]. Крім того, у контексті політики централізації радянських управлінських структур формується вертикаль управління та контролю з гори до низу, тобто відбувається підпорядкування всіх керівних органів України – центру (Москві) , який створюється на базі РСФСР. За таким принципом в 1926 році на базі Народного Комісаріату Освіти РСФСР було створено Об’єднане екскурсійне бюро, до складу якого ввійшли Бюро дальніх екскурсій Інституту методів позашкільної роботи, Екскурсійне бюро при Головполітосвіті та Екскурсійне бюро при музейному відділі Головнауки в Москві. [10, с. 47]

Відповідно аналогічні структури управління в галузі туризму були і в Україні, зокрема при Народному Комісаріаті освіти України діяв Екскурсійний Виставково-Музейний відділ (скорочено ЕВМ, роки існування 1919-1928 рр.). [3, с. 45]

У 1928 році на рівні центральних союзних органів управління туризму відбувається реорганізація, замість Об’єднаного екскурсійного бюро було створено акціонерне товариство «Радянський турист» («Радтур»), яке остаточно витіснило приватні туристичні організації і бюро дореволюційного періоду (1917 року). В Україні аналогічною структурою управління галуззю було Українське Мішане Пайове екскурсійне Товариство ( скор. УМПЕТ, існувало у 1928-1930 рр.). [10, с. 49]

В той самий період в процес розвитку туризму активно включається Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді (скор. ВЛКСМ ), яка провела ряд організаційних заходів, зокрема було започатковано газету «Поштова скринька туриста», а при Московському комітеті ЦК ВЛКСМУ створено Бюро з питань туризму. За сприянням цього органу, на базі дореволюційного Російського товариства туристів (скор. РТТ, відновило свою роботу в 1923 році як невеликий закритий клуб), у 1929 році було створено новий управлінський орган під загальною назвою «Товариство пролетарського туризму РСФСР» (скор. ТПТ) [9, с.191-192]. Історія цієї установи повертає нас до 1919 року, коли в Україні започатковується організована туристко – екскурсійна справа. Цього ж року і активізується процес підготовки кадрів екскурсоводів. Такі курси з екскурсійної справи були організовані Музейно-Виставково-Екскурсійними комісіями майже по всіх губерніях України, зокрема в Києві в квітні 1919 року, в Харкові в 1922 році, та в інших містах та територіях. [1, с. 218]

В 1928 році було розроблено «Положення про екскурсійно-виставкову роботу УРСР», яке відмічало, що керівництво підготовки та перепідготовки працівників екскурсійно-виставкової справи, шляхом утворення екскурсійних конференцій, семінарів, у всеукраїнському масштабі покладалося на Наркомос УРСР. [10, с. 50]

Через два роки в управлінні туристичної галузі відбулася концентрація організаційних сил і можливостей на союзному рівні. Основою для такого «вдосконалення» організаційно – управлінського «менеджменту» була Постанова про злиття акціонерного товариства «Радянський турист» з Товариством пролетарського туризму РСФСР (прийнята 8 березня 1930 року Радою Народних Комісарів РСР) та про створення Всесоюзного добровільного товариства пролетарського туризму і екскурсій (скор. ТПТЕ) [3, с. 280], якому Наркомпросом було доручено організацію туристично-екскурсійної роботи та всю інфраструктуру державних туристичних організацій, що існували на той час в СРСР, в тому числі і Українське товариство Пролетарського Туризму і Екскурсій (скор. Укртур, існувало 1930-1936 роки). [4, с. 17]

Товариство пролетарського туризму РСФСР стало органом, якому підпорядкували всі аналогічні республіканські товариства після чого останні втратили свою економічну та організаційну самостійність. В наслідок такого злиття, Всесоюзне добровільне товариство  пролетарського туризму і екскурсій отримало монопольні права керувати туристко – екскурсійною справою у всесоюзному масштабі. Ця кардинальна реорганізація системи вже в 30-ті роки ХХ століття наочно відобразила політику централізації управління зверху до низу, з Москви до республік і по ланцюгу до первинних ланок. Центр отримав право перерозподілу капітальних вкладень в об’єкти інфраструктури туристичної галузі та на розподіл прибутків, які надходили виключно до Москви. Весь господарський комплекс СРСР перетворився в унітарну державу, в якій визнавалися лише ті правила життя та розвитку, які були визначені правлячою партією комуністів з центру. Саме з цього часу до мінімуму був зведений міжнародний туризм. Крім того, у контексті політики централізації радянських управлінських структур відбувається підпорядкування туристичних керівних органів України Товариству Пролетарського туризму, яке створюється в РСФСР. [10, с. 82]

По закінченню Другої світової війни Україна опинилася у дуже тяжкому становищі. Різко зросли побутові потреби населення: не вистачало найголовнішого – житла, продовольства, одягу, медикаментів. В цей час спостерігається зниження потягу населення до традиційних занять, властивих мирному часу, в тому числі й туризму. Лише четверта (перша повоєнна) п’ятирічка розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 роки містила основні напрямки відновлення економіки, промисловості, сільського господарства, культурного будівництва.

Певне місце відводилось і завданням організації туристко – екскурсійної роботи. Профспілкові організації вже на початку 1945 року вжили конкретних заходів для її відновлення. [10, с. 87]. З метою підготовки необхідних для розвитку галузі фахівців туристичного супроводу, профспілки пішли шляхом підготовки громадських працівників. У 1947 році ними було підготовлено 13 037 чоловік, а всього в туристично-екскурсійних установах вже працювало 12,4 тис. професійних працівників. ЦК комсомолу, в свою чергу, звернувся із закликом до комсомольських організацій країни активно пропагувати туризм серед членів ВЛКСМ та не союзної молоді. Ці заходи стимулювали розвиток туризму наприкінці 40-х та початку 50-х років. У 1951 році на турбазах України побувало 13 811 туристів і понад 58 тис. осіб взяли участь в екскурсіях.

У 1946 році наркомати були перетворені на міністерства. При Міністерстві зовнішньої торгівлі діяв ВАТ «Інтурист» (працював до 1964 року). Саме середину 50-х років можна вважати періодом зародження вітчизняного виїзного туризму. У 1955 році був затверджений новий статус «Інтуристу», він дістав повноваження бути членом різних національних і міжнародних організацій, комісій тощо. З червня 1958 року у Радянському Союзі питаннями міжнародного молодіжного обміну почало займатися Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник».

Подальша централізація органів управління туристичною галуззю відбулася в 1964 році, постановою Ради Міністрів СРСР був створений державний орган керівництва іноземним туризмом СРСР під назвою Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР, до складу якого і увійшов ВАТ «Інтурист».

В Україні на початку 70-х років було теж створено управління з іноземного туризму при Раді Міністрів УРСР, а з червня 1983 року, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР Головне Управління при Раді Міністрів СРСР було реорганізовано в Державний Комітет з іноземного туризму (скор. Держкомінтурист). [10, с. 72] Із 1989 року ВАТ «Інтурист» було відокремлено з структури Держкомінтуристу СРСР і переведено на самофінансування. В Україні у грудні 1988 року було ліквідовано центральний орган державного управління галуззю – Головінтурист УРСР, замість нього в січні 1989 року було створено Асоціацію з іноземного туризму «Укрінтур».

Поступово в організації регулювання туристичною галуззю управлінськими структурами формується і правове поле розвитку туризму на рівні постанов, розпоряджень, указів ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та Центрального органу ВЦСПС, по удосконаленню організації і управління туризмом та екскурсійною діяльністю в СРСР. Спільною для цих трьох державних органів управління народногосподарським комплексом СРСР була постанова «Про заходи подальшого розвитку туризму в країні», якою радянським, господарським, профсоюзним організаціям вперше були поставлені завдання планомірного розвитку туристичної галузі. Під цю програму Держпланом СРСР передбачалось і виділення матеріальних ресурсів по стану на 1971- 1975 роки на будівництво туристичних баз, готелів, кемпінгів і автопансіонатів, для виготовлення 500 – ста автобусів у туристичному виконанні щорічно. Відповідною постановою були передбачені заходи Рад Міністрів союзних республік, зокрема відведення ділянок під будівництво туристичних установ у найсприятливіших місцях для відпочинку, нарощування виробництва документальних та художніх фільмів на туристсько-екскурсійні теми, пропаганду туризму і екскурсій по радіо і телебаченню, випуск масовим тиражем літератури з екскурсійної та туристичної тематики, щорічний випуск карт, схем туристичних маршрутів і зон відпочинку.

Наступним кроком у напрямку подальшого розвитку туризму були визначені Радою Міністрів СРСР, ВЦРПС комплексні заходи на рівні постанови ЦК КПРС «Про подальший розвиток і вдосконалення туристсько-екскурсійної справи в країні» (жовтень 1980 рік), в якій уряд задекларував програму дій по розширенню мережі туристсько-екскурсійних установ, збільшення обсягу і підвищення якості обслуговування, удосконалення та форм надання послуг та інше. Важливим фактором даної постанови була її соціальна спрямованість на покращення життя і відпочинку народу, під її здійснення було виділено 616 мільйонів карбованців. Варто зазначити, що практично всі заходи було виконано, про свідчать дані інформаційно-аналітичного матеріалу до парламентських слухань Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму України. [7, с. 87]

За радянських часів історично склалося так, що організацією та регулюванням туристичної галузі постійно займається цілий ряд державних установ: Після проголошення незалежності України подібна структура управління туристичною індустрією в цілому збереглася.

У 90-х роках створюється нова Українська держава та нація зі всіма притаманними їй характерними ознаками в політичному, економічному, громадському та культурному житті. Відсутність у 1989-1993 роках важелів державного регулювання туризму призвела до руйнування складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази галузі. Було порушено систему напрацьованих зв’язків і турів, підготовки та використання досвідчених кадрів. Якщо в середині 80-х років Україну щорічно відвідували понад 500 тисяч іноземних туристів, то у 1992 році – лише близько 120 тисяч чоловік. У той же час 10 мільйонів громадян нашої країни виїжджало за кордон, переважно за так званими «шоп-турами». Внаслідок цього у 1989- 1992 роках держава втратила майже 80% валютних прибутків від іноземного туризму.

Призупиненню цього негативного процесу сприяли вжиті Урядом заходи. З метою реалізації державної політики в галузі туризму Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопаду 1992 року №616 було створено Державний комітет України по туризму. До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це дало реальні можливості для виведення вітчизняного туризму з глибокої кризи. Головною метою Держкомтуризму стала необхідність посилення державного регулювання туристичною галуззю. У стислий термін були здійснені заходи щодо упорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки і рекламування на міжнародному ринку національного туристичного продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму. [2, с. 27]

Впродовж 1993-1998 років, в умовах стагнації національної економіки та падіння всіх економічних показників, інфляційних процесів та зниження темпів росту виробництва Держкомтуризм намагався забезпечити організаційні та нормативно – правові умови щодо створення конкурентного, прозорого та цивілізованого туристичного та курортного ринку. Важливим кроком в тої час стало прийняття Верховною Радою Закон України «Про туризм» від 15.09.1995 № 325 (першого на теренах колишнього СРСР). [7, с. 92] Цей документ став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої влади до туристичної галузі, її проблем та перспектив.

Таким чином, Україна знов отримала розгалужену багатоспекторну систему державного регулювання та управління туристичною галуззю, консенсус між якими буде важко знайти. На його підставі прийнято ряд підзаконних актів, завдяки яким туристичну діяльність було введено до правового поля. Так були прийняті: «Програма розвитку туризму в Україні до 2005 року» затверджену постановою Кабінету Міністрів України №702 від 28.06.1997 року, Указ Президента України «Про Основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року» № 973 від 10.08.1999 року, забезпечено роздержавлення та поетапна приватизація туристичних об’єктів з їх інфраструктурою.

Всі ці заходи сприяли піднесенню авторитету держави, її впевненому входженню до світового туристичного процесу, в якому діють цивілізовані норми і правила туристичної діяльності. З 1997 року Україна стала дійсним членом Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО ), а вже з кінця 1999 року її обрано членом Виконавчої ради цієї впливової міжурядової організації, яка працює під егідою ООН. [2, с. 5]

Перелічені державні кроки призвели до стрімкого зростання кількості іноземних (в’їзних ) туристів, було проведено роботу щодо удосконалення діяльності туристичних підприємств, створення сприятливих умов для збільшення туристичних потоків, поетапної приватизації об’єктів туристичної інфраструктури, державного сприяння просуванню на міжнародний ринок туристичного продукту України шляхом рекламно-інформаційного супроводу, запровадження міжнародного співробітництва через міждержавні угоди та програми, підвищення якості туристичних послуг шляхом запровадження їх сертифікації, забезпечення захисту та безпеки туристів.

У 1997 році створено Національну раду по туризму, яка об’єднала зусилля міністерств та відомств, громадських організацій щодо розвитку туристичної галузі, удосконалення механізму регулювання державного та інших секторів економіки [11, с. 199].

Нова структурна реорганізація вже наступила в грудні 1999 року на основі наказу Президента України «Про зміни в структурі органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 року, та згідно Указу Президента України «Про державний комітет з молодіжної політики, спорту і туризму» від 31 травня 2000 року за №740/2000 [10, с. 108]. Створена система управління співіснування дотаційних з державного бюджету соціальних сфер молодіжної політики, фізичної культури, спорту і бюджетоформуючої туристичної галузі виявилось громіздкою та недосконалою. Лише починаючи з 2002 року, після створення відповідно до європейського та міжнародного досвіду окремого центрального органу виконавчої влади в галузі туризму – Державної туристичної адміністрації (Указ президента України від 14 грудня 2001року), яку згідно до затвердженого Положення, було визначено центральним органом виконавчої влади, відповідальним за реалізацію державної політики у туристичній та курортній сферах, як складової частини економічного і соціального розвитку України, вдалося досягти зростання основних економічних показників до рівня 1998 року, а у 2004 році підвищити їх майже вдвічі. [9, с. 28]

У 2003 році згідно з дорученням Кабінету Міністрів України від 17 червня за № 29996 «Про затвердження структури центрального апарату Державної туристичної адміністрації України» (скор. ДТА) її було перезатверджено. В адміністрації було створено Департамент розвитку курортів та туристично-рекреаційної сфери.

Відповідно такої схеми утворення та реорганізації структур управління державної політики в галузі туризму на державному рівні, всі ці процеси відбулися і на регіональному рівні. На підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 року за № 727 «Про затвердження типових положень про управління (відділ) з питань туризму та курортів обласних, Київської та Севастопольських міських адміністрацій та про відділ з питань туризму районної, районної в містах Києві та Севастополі державних адміністрацій», були створені обласні управління та районні відділи з питань туризму та курортів по всій Україні.

При загальному вдосконалені централізованого управління в туристичній сфері вдалося сформувати державну управлінську вертикаль шляхом створення регіональних структурних підрозділів з питань туризму та курортів при обласних державних адміністраціях.

20 квітня 2005 року було прийняте рішення про реформування системи центральної влади в сфері туризму. Указом Президента України Міністерство культури та мистецтв і Державна туристична адміністрація реорганізовані в Міністерство культури і туризму при якому вирішено було створити Державну службу з питань туризму. [8, с. 102]

У 2010 році була проведена чергова реформа на рівні центральних органів виконавчої влади. Міністерство культури і туризму було реорганізоване в Міністерство культури, а у квітні 2011 року було реорганізовано Державну службу з питань туризму і курортів і створено, як самостійний орган виконавчої влади, Державне агентство України з туризму та курортів, на яке покладалися функції реалізації державної політики у цій сфері. [6]

За останні роки розвиток рекреаційно-туристичної сфери все більше наближається до міжнародних стандартів, вдосконалюються механізми державного регулювання, розвивається система надання туристичних послуг, знаходяться нові підходи до її реалізації.

Висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Туристична галузь в Україні вже стала важливим сегментом розвитку національної економіки. Завдяки політичному, економічному та соціальному прогресу за останні роки туризм став доступним широким верствам населення. Із зростанням кількості відвідувань значного розвитку набуває інфраструктура соціально спрямованої економічної галузі народного господарства – туризму.

Аналіз тенденцій розвитку національної туристичної галузі дали змогу обґрунтувати вибір стратегічних напрямів державного регулювання розвитку туризму в Україні, зокрема щодо його соціалізації, екологізації, інформатизації, децентралізації управління з передачею значних повноважень органам місцевого самоврядування. Визначивши перспективними видами для України внутрішній та в’їзний туризм, у рамках яких особливої уваги, державної підтримки та регулювання потребує розвиток соціального, ділового, сільського туризму.

Список використаної літератури:

1.    Грибанова С.В. Огляд документів про розвиток туристсько-екскурсійної справи в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст. // З історії вітчизняного туризму. – К.: Б.в., 1997. – С.218-232.

2.    Закон України «Про туризм». 100 запитань та відповідей. Інформаційно – аналітичний журнал «Український туристичний вісник». – К.,2004. – с.27

3.    Костюкова О.Н., Аблязова О.Н. Актуальные проблемы развития туристско-экскурсионного дела в 20-е годы ХХ столетия. В системе подготовки специалистов для индустрии туризма на современном этапе. Туризм у ХХ столітті: глобальні особливості: Матеріали ІІ-ої Міжнародної науково-практичної конференції 910 – 11 жовтня, 2002 р.) / Редк.: Цибух В. І. (голова) та ін. – К.: Знання України, 2002. – 238 с.

4.    Логинов Л.М., Рухлов Ю.В. История развития туристско – экскурсионного дела. – М.:ЦРИБ «Турист», 1989. – 77с.

5.    Любовець О.М. Актуальні проблеми історії розвитку туризму на українських землях: Матеріали 2-ої Міжнародної науково-практичної конференції «Туризм у ХХ столітті: Глобальні тенденції і регіональні особливості» / Редкол.: Цибух В.І. та ін. – К.: Знання України, 2002. – С. 114.

6.    Офіційний сайт Державного агентства України з туризму та курортів (http://www.tourism.gov.ua).

7.    Про стан та перспективи розвитку туризму в Україні (інформаційно-аналітичний матеріал до парламентських слухань).– К.: КІТЕП, 2000.– 340 с.

8.    Січко С.М. Основні тенденції розвитку сучасної індустрії туризму / С.М.Січко //Економічний простір. Зб. наук. праць. ─ №34. ─ Дніпропетровськ: ПДАБА, 2010. ─ С. 99─107.

9.    Стан та перспективи розвитку туризму в Україні (щорічна доповідь Держтурадміністрації). – К., 2004. – С. 28

10. Федорченко В.К., Дворова Т.А. Історія туризму в Україні: навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2002. – 345 с.

11. Хлоп’як С.В. Становлення системи державного регулювання розвитку туристичної галузі України.// Проблеми інформатизації та туристичної діяльності в Україні: перспективи культурного та економічного розвитку. Праці Міжнародного конгресу, Трускавець, 23-28 травня 2000 р. − с.199.