Тематичний напрям № 2

Тематичний напрям № 2.

Актуальні аспекти державного управління.

Алексійчук Наталія Михайлівна,

студентка 5 курсу 

ДВНЗ «Киівський національний

університет ім. В. Гетьмана»

НАПРЯМИ  ВДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ОПОДАТКУВАННЯМ В УКРАЇНІ

Актуальність проблеми. В Україні існує проблема складності, заплутаності та нестабільності податкового законодавства. Досі відсутні методика та методологія дієвого планування податків. Крім цього українська економіка характеризується високим ступенем тінізації. Ці та інші чинники вимагають нагальної розробки та впровадження заходів вдосконалення управління оподаткуванням, що повинне стати міцним та надійним фундаментом до розбудови економічно сильної та стабільної держави.

Постановка проблеми: Серед основних проблем сучасної економічної політики вагоме місце посідає проблема наповнення дохідної бази бюджету, основним джерелом якого є податки. Ця проблема апріорі не може бути розв’язана без функціонування ефективної системи управління оподаткуванням.

Аналіз останніх досліджень  і публікацій. Проблеми умов та чинників, що негативно впливають на складові системи управління оподаткуванням в Україні розглядаються  в численних  працях  вітчизняних  науковців,  зокрема варто відзначити  В. Андрущенка, В. Вишневського,  Ю. Іванова, А. Крисоватого, І. Лютого, В. Мельника, В. Опаріна, А. Соколовську, В. Суторміну, В. Федосова, П.. Бечко, Н.  Лиса та інших.
Виклад основного матеріалу: Управління оподаткуванням – це процес, складовими якого Тимченко О.М. виділяє наступні складові: законотворча діяльність, планування податків та податковий контроль. У дослідженні ми будемо розглядати проблеми та напрями удосконалення управління оподаткуванням у розрізі виділених нею складових.

Законотворча діяльність.  Слід зазначити, що Податковий кодекс України мав стати єдиним консолідованим нормативно-правовим актом в якому встановлені єдині підходи та правила нарахування та сплати податків, зборів, обов'язкових платежів, що забезпечуватимуть сталість, зрозумілість податкового законодавства та зменшать кількість нормативно-правових документів податкового законодавства. Його введення практично не мало позитивних змін і загалом було зведено та систематизовано чинне законодавство.

Отже, аналіз чинного в Україні податкового законодавства дає підстави виокремити ряд проблем, які представлені на рис. 1.

Законотворча діяльність	Податковий контроль
o відсутність єдиного кодифікованого акта; o неузгодженість та протиріччя між нормами окремих законодавчих актів з питань оподаткування, неоднозначного трактування суб’єктами права його конкретних норм; o протиріччя із законодавчими актами інших галузей (наприклад, цивільного законодавства); o відсутність єдиної податкової термінології; o відсутність економічних, фінансових ресурсно-витратних прогнозів та підрахунку очікуваних результатів від введення нормативних актів або внесення змін до них; o недостатня чіткість і зрозумілість положень нормативних документів, складний механізм обчислення і сплати податків, що дає можливість платникам податків знаходити різні шляхи ухилення від оподаткування; o недосконалість пільгового регулювання підприємницької діяльності, надання пільг без визначення їх соціально-економічної мети і без встановлення чіткого порядку їх надання, наприклад у фармацевтичній галузі. Адже сьогодні у фармацевтичній галузі спостерігається націнки 150-200 відсотків, а в деяких випадках і понад 300 відсотків , мало того реально пільгами підтримуються іноземні виробники, а також імпортери і торговельні підприємства, які ввозять і продають зарубіжну продукцію.	o відсутність стимулів для дисциплінованих платників; o незадовільний рівень якості обслуговування клієнтів; o порушення принципу справедливості в  оподаткуванні; o недосконалість існуючої системи та порядку застосування податкових санкцій. Штрафи в Україні все більшою мірою перетворюються з контрольно-регулюючого інструменту у важливе, стабільне джерело державних доходів; o фіскальна спрямованість податків в Україні, o тонізація економіки o непрозорі схеми адміністрування податків і зборів; o відсутність довіри суспільства до податкової служби.
	Планування податків
	o низька точність урядових прогнозів та планів; o обмеженість, нечіткість і неповнота статистичної інформації; o відсутність методик планування та прогнозування податкових надходжень; o відсутність під час планування етапу постановки цілей та завдань стратегічної політики; o низький рівень професіоналізму прогнозистів, використання застарілих, примітивних методів і моделей. [3, с 83]

Рис. 1 Основні проблеми управління оподаткуванням в Україні

Ми вважаємо, що основними напрямами вдосконалення податкового законодавства в Україні є:

o його гармонізація, а саме, усунення протиріч, що існують між законодавчими актами з питань оподаткування, зменшення кількості нормативних документів податкової сфери;

o запровадження єдиної податкової термінології (наприклад, таких понять як перехід права власності);

o на етапі прийняття рішень про введення або зміну нормативних актів особливо важливо здійснювати їх експертний аналіз та оцінку ефективності від їх впровадження

o запровадити більш жорсткі методи боротьби з боржникам;

o виваженість при наданні податкових пільг, запровадження податкових преференцій після визначення їх соціально-економічної мети і встановлення чіткого порядку їх надання, регулювання порядку використання коштів, які через пільги залишаються у суб'єктів господарювання.

Звісно, змінити в короткочасний період всі недоліки податкового законодавства не можливо, проте основним напрямком вирішення наявних проблем повинні стати  підвищення прозо­рості й дієвості законотворчої діяльності,  спрощення й зрозумілість нормативних актів для всіх учасників процесу.

Податкове планування. Питання аналізу й прогнозування податкових доходів бюджету держави, встановлення їх зв’язків з тенденціями та закономірностями розвитку соціально-економічної системи загалом, питання формування ефективної політики бюджетного управління на основі отриманих прогнозних даних і виявлених закономірностей, набувають особливої актуальності в умовах наявності в Україні значного державного боргу, дефіциту бюджету та великих обсягів загальнодержавного споживання, здійснити значні обмеження якого у короткостроковий період не вдасться.

Від ступеня прогнозованості податкових надходжень, керованості процесу їх формування залежить, насамперед, фінансово-бюджетна збалансованість, ефективність бюджетної політики та її значимість у системі інструментів державного регулювання економіки [2].

Основна проблема прогнозування та планування в Україні полягає у низькому рівні виконання прогнозів та планів. Ряд інших проблем зображено на рис. 1.

Можна виділити наступні напрями удосконалення планування та прогнозування:

o впровадження чітких законодавчих норм, які б регулювали методики планування, затверджували перелік макроекономічних показників, які повинні бути покладенні в основу розрахунків, визначали вимоги до статистичної інформації;

o відповідність статистичної інформації принципам об’єктивного відображення, єдності, оперативності, доступності, достовірності, повноти, своєчасності. [3, с. 80]

o адаптувати економіко-математичні моделі прогнозування  до українських умов;

o підвищення технічних та кваліфікаційних можливостей прогнозистів.

Отже, необхідним є мінімізація зазначених нами проблем й їх усунення у найкоротший період часу, оскільки нехтування ролі прогнозування та планування податків призвела до виникнення дисбалансів у податковому менеджменті загалом, і в управлінні бюджетними потоками, зокрема.

Податковий контроль. Податковий контроль має державний владний характер, він виявляється при здійсненні суб’єктами податкового контролю функцій з контролю за обчисленням і сплатою юридичними і фізичними особами податків і інших обов’язкових платежів відповідно до чинного законодавства і нормативних актів.

Реформування податкового контролю, як складової частини системи оподаткування, повинно в першу чергу спрямовуватися на досягнення позитивних зрушень на користь платників податків. Для вирішення основних проблем (рис. 1) необхідно:

o перейти від суто фіскального принципу побудови податкової системи до принципу податкового партнерства;

o забезпечити несуперечливість дії податкового і мотиваційного механізму в реальному секторі економіки;

o сформувати відповідальне ставлення платників податків до виконання своїх податкових зобов’язань, забезпечення зменшення масштабів від ухилення від податків;

o вдосконалити кадрову політику та систему оплати праці та покарань працівників податкових органів, запровадити систему фахових, морально-етичних критеріїв їх роботи;

o завоювати довіру суспільства до дій владних структур шляхом реалізації таких цінностей, як справедливість, порядок, стабільність, відповідальність

o демократизувати податкову службу, встановленням рівноправних відносин між платниками податків і податковими органами; [4, с.7]

o підвищити прозорість й публічність діяльності органів ДПС за рахунок своєчасного інформування громадськості про прийняття рішень податковими органами, результати їх діяльності, обсяги і напрями витрачання коштів на утримання органів ДПС;[4, с. 15]

o стимулювати за допомогою економічних, психологічних, адміністративних методів добровільність сплати податків;

o підвищення рівня відповідальності і штрафних санкцій як підприємств, що намагаються ухилитись від оподаткування, так і податківців, які намагаються зловживати службовим становищем задля виконання протиправних дій.[1, с. 96-98]

Висновок:  Отже, нами було розглянуті основні проблеми системи оподаткування в Україні та надано рекомендації щодо її вдосконалення в розрізі трьох основних складових: законотворча діяльність, планування податків, податковий контроль.  Звісно, в короткострокові терміни не можливо усунути усі недоліки, проте поки в Україні буде присутнім лобіювання інтересів, використання інтуїтивних методів планування та встановлення податків, безсистемність та нестабільність податкового законодавства,  низький рівень відповідальності як платників, так і податкових органів за порушення податкового законодавства – говорити про економічний розвиток, суспільний добробут буде не можливо.

Використана література:

1. Василенко А.В. Формування податкової культури в Україні//Економічний вісник торгово-економічного університету. – 2011. - №17

2. Свердан М.М. Становлення економіки України у післякризовий період: ризики та проблеми розвитку : монографія; під ред. докт. екон. наук, проф. О.О. Непочатенко. – Умань: Сочінський, 2012. – Ч.1. – С. 192–202  

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Evu/2011_17_1/Vasilenko.pdf

3. Сибірянська Ю.В, Котіна Г.М Інноваційні підходи до прогнозування і планування доходів бюджету// Фінанси України. – 2011. - №2. – с. 72-85.

4.Ярошенко Ф.О. Реформування податкової системи України в контексті прийняття Податкового кодексу//Фінанси України. – 20120. - №7. – с. 3-21

Коновалова Марта Валеріївна

Аспірантка кафедри державного управління,

КНУ ім.Т.Шевченка

МІСЦЕ ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

Виклики сучасності вимагають від української влади своєчасного реагування. Адміністративна реформа державного управління, що проходить в Україні є важливим етапом змін в державній службі. Для адекватного реагування на зміни та впровадження модернізаційного шляху розвитку країни стає необхідним формування інноваційної культури державних службовців. Інноваційна культура нерозривно пов’язана із професійною культурою державних службовців та організаційною культурою державної служби.

Питання культури в державному управлінні вивчається багатьма вітчизняними та іноземними вченими. Так, організаційну культуру досліджують Т.Василевська, В.Князев, А.Ліпенцев, відомий розробник організаційної моделі Е.Шейн та ін., професійну культуру чиновників в своїх роботах розглядають Ф. Тейлор і А. Файоль, І. Шпекторенко, І. Бердяєва та ін. Інноваційна культура державних службовців є досить новим і маловивченим поняттям. Даний термін відносно державного управління можна знайти в роботах В.Долгової, С.Алієвої, А.Ліпенцева.

В широкому сенсі інноваційна культура як соціальний феномен визначається здатністю і готовністю суспільства до інновацій у всіх його проявах: в управлінні, освіті, виробництві, законодавстві [1], стійкою традицією сприймати нове, здатністю й готовністю комплексно його використовувати в інтересах загального прогресу.

Інноваційна культура як поняття має двоякий зміст. З однієї сторони, це – особливий вид культури, а з іншої – це елемент, який присутній в кожному типі культури.

На нашу думку, інноваційну культуру державної служби слід розглядати на двох рівнях. На рівні професійної культури окремого державного службовця і на рівні організаційної культури державної служби.

Професійна культура – це міра, якість діяльності людини в конкретній, строго обмеженій галузі його професії, в тому виді діяльності, де він відчуває себе комфортно, впевнено і вільно. Її розуміють і визначають по-різному, в залежності від дисциплінарного, тобто властивого лише даній науковій галузі [3].

Професійна культура державного службовця містить в собі сукупність спеціальних теоретичних знань і практичних умінь, пов'язаних з державним управлінням. Із професійною культурою нерозривні такі поняття як вища освіта, кваліфікація, компетенція, професіоналізм, самоосвіта, освіта протягом життя, безперервний професійний розвиток, творчий потенціал. Дані ключові поняття також входять в інформаційний банк інноваційної культури. Тому інноваційна культура як елемент професійної культури державного службовця має вивчатися на особистісному рівні окремого індивіда.

Інноваційна культура державного службовця визначає ступінь вкюченості державного службовця в неперервну освіту. Інноваційна культура державного службовця грає роль інтегрального компонента його професійної діяльності,є самомотивацією для подальшого і безперервного професійного розвитку.  

Поняття «інноваційна культура державного службовця» дозволяє висловити ступінь його готовності не просто до процесу професійної трудової діяльності, а й до продуктивного, творчого розвитку її нових форм і себе як особистості. Справа в тому, що інноваційна культура державного службовця (як системна якість особистості) змістовно виражає його загальноосвітній і професійний потенціал, його реальні можливості адекватно (відповідно до вимог суспільства) формувати і творчо перетворювати сам трудовий процес.

Слід зазначити, що впровадження певних правил та норм, які сприяють формуванню єдності цілей керівників, менеджерів і трудового колективу організації, значно підвищує конкурентоспроможність і ефективність його діяльності, дає змогу досягати високих результатів. Розуміти і сприймати  ці норми та правила повинна переважна більшість працівників (в ідеалі – усі). Це є свідченням високого рівня організаційної культури підприємства чи установи.

Як соціальний інститут державна служба формується перш за все в рамках організаційної культури. Найбільш популярною являється її дефініція Еріхом Шейном: організаційна культура є способом постановки і ведення справ в організації, а також відношення між співробітниками всередині організації і із зовнішнім середовищем, що надають організації неповторні риси і специфічність [2].

У загальному випадку виділяють два різновиди організаційної культури: консервативну та інноваційну.

Інноваційна організаційна культура системи державного управління –- це область загальнокультурного процесу, що характеризує ступінь сприйнятливості державних службовців різних нововведень в діапазоні від толерантного ставлення до готовності і здатності перетворення їх в інновації у вигляді послуги чи механізму управління. Інноваційна культура державної служби має включати такі невід’ємні складові як, «правильне» керівництво (лідерство), людський капітал, управління людськими ресурсами, цінності та мотивація.

Отже, інноваційна культура окремого державного службовця та інноваційна культура загалом системи державного управління нерозривно пов’язані та мають взаємодоповнюючий та взаємозалежний характер. Зрозуміло, що при подальшому детальному визначенні механізмів формування інноваційної культури в органах державної влади потрібно враховувати особистісні характеристики кожного співробітника і організаційну культуру всієї установи.

Список літератури:

1.      Анисимов Н.М. Инновационная культура учителя: Учеб. пособие. М.: МАНПО, 1999. – 278 с.

2.      Долгова В.И. Акмеологическая сущность инновационной культуры кадров государственной службы Психология сегодня ежегодник Российского психологического общества, 1996. Т 2, в. 2.- С. 234-235

3.      Модель И. М. Профессиональная культура муниципального депутата. Екатеринбург, 1993. С. 26–27.

Мазур Тетяна Валеріївна

аспірант Львівського регіонального

інституту державного управління НАДУ

ШЛЯХИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІДКРИТОСТІ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день місцеві бюджети є недостатніми для розвитку громад та для задоволення потреб населення, що пов’язане з закритістю бюджетного процесу. Бюджети територіальних органів влади у більшості випадків не є прозорими й відкритими для громадян, люди не беруть участь в їх обговоренні та висуненні пропозицій щодо їх формування та вдосконалення, що в свою чергу спричиняє погіршення стосунків між представниками місцевої влади й населенням. Прозорість бюджетного процесу це не лише доступність бюджетної інформації для громадськості, а й необхідна умова для забезпечення участі громадського суспільства у бюджетному процесі та основа підвалин розвитку демократичної держави. В прозорості й відкритості бюджетного процесу зацікавлені в однаковій мірі як суспільство, так і представники виконавчої й законодавчої влади.

Існують різноманітні мотиви для підвищення прозорості (вибори, інвестиції, контроль бюджетних витрат, отримання бюджетних асигнувань і т.д.), прозорість є необхідною умовою ефективного управління з наступних причин: 1. Вона дозволяє кожному члену суспільства розуміти «мову» бюджету і його показники, прослідкувати шляхи витрачання бюджетних коштів. 2. Створює можливості для проведення публічних дебатів і реалізації права громадян на отримання інформації про бюджет та участь в прийнятті бюджетних рішень. 3. Посилює контроль з боку законодавчих органів та громадян за прийняттям рішень, якістю бюджету, його розробкою та виконанням. 4. Прозорість є необхідною умовою контролю над бюджетними асигнуваннями і є інструментом боротьби з корупцією, сприяє зміцненню довіри між урядом й громадським суспільством. 5. Вона є передумовою для макроекономічної стабільності в країні, що підвищує інвестиційну привабливість країни.

У сучасному українському законодавстві передбачено процедури залучення громадян до участі в бюджетному процесі. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 6 січня 2010 року № 10 «Про затвердження Порядку залучення громадян до формування та реалізації державної політики» публічне громадське обговорення передбачає організацію і проведення (додаток 1): - громадських слухань; - зустрічей з громадськістю; - конференцій, семінарів, форумів, круглих столів, зборів, громадських приймалень; - теле - або радіодебатів, дискусій, діалогів, інтерв’ю та інших передач теле- і радіомовлення; - Інтернет – конференцій, електронних консультацій; - телефонних “гарячих ліній”, інтерактивного спілкування в інших сучасних формах. Вивчення громадської думки здійснюється шляхом: - проведення соціологічних досліджень та спостережень (опитування, анкетування, контент-аналіз інформаційних матеріалів, фокус-групи); - запровадження спеціальних рубрик у друкованих та електронних засобах масової інформації; - проведення експрес – аналізу коментарів, відгуків, інтерв’ю, інших матеріалів у пресі, на радіо та телебаченні для визначення позиції різних соціальних груп; - опрацювання та узагальнення висловлених у зверненнях громадян зауважень і пропозицій; - проведення аналізу інформації, що надходить до спеціальних скриньок.

Прийняття нового Бюджетного Кодексу України надало регіонам можливість проводити більш самостійну бюджетну політику, але не вирішило всіх питань. Принцип самостійності місцевих бюджетів, проголошений Кодексом, на практиці не реалізується, що породжує багато негативних тенденцій на всіх стадіях бюджетного процесу. Цей процес в Україні не став політичним, прозорим, він формується без урахування думки громадськості, що не сприяє ефективному використанню ресурсів.

Існує декілька шляхів покращення бюджетного процесу в Україні на територіальному рівні. 1) Поповнення місцевих бюджетів за рахунок створення додаткових послуг для населення. Використовуючи цей варіант розв’язання проблеми, місцеві органи влади отримають реальну можливість поповнити свій бюджет, а це дозволить: – підвищити якість послуг; – розширити спектр послуг; – з’явиться можливість надавати допомогу тим громадянам, які її потребують; – з’являться кошти для розвитку як місцевих послуг, так і громади в цілому. Це дасть можливість отримати додаткові джерела доходів в бюджет та збільшити кількість робочих місць, що є актуальним в сучасних умовах. 2) Застосування такої форми складання бюджету як бюджет з урахуванням результативності, який дає інформацію про категорію витрат і показує кількість затрат, коштів, необхідних для надання кожної з послуг. 3) Застосування та використання виконавчих стандартів якості (виконавчий критерій або критерій результативності), які показуватимуть кількість і якість послуг населенню і те, як взагалі працює орган місцевої влади. Цей критерій органи місцевої влади повинні розробляти кожен для себе, з урахуванням специфіки своєї діяльності та її можливостей, а також регіональних відмінностей. 4) Залучення громадськості до бюджетного процесу територіальних органів влади з метою інформування про те, чого орган влади планує досягти, що він виконує і скільки коштують послуги, на які напрями витрачаються бюджетні кошти. З урахуванням зарубіжного досвіду органам місцевого самоврядування України можуть бути запропоновані 3 основні форми залучення громадян до участі у бюджетному процесі: безпосередня участь, опосередкована участь та участь громадян у бюджетному процесі через різноманітні інформаційні системи. Необхідно проводити так звані “відкриті бюджетні слухання”, на яких громадяни матимуть можливість отримувати інформацію про статті місцевого бюджету і виражати свої думки про його основні напрямки. Місцевий бюджет повинен бути головним документом, який демонструє діяльність владного органу і те, наскільки він задовольняє потреби населення у послугах; стати сервісно-орієнтованими документами, які визначають кількість і якість послуг, тобто деталізують рівень послуг, які органи місцевої влади надають населенню. Це в свою чергу приведе до підтримки влади з боку населення, росту довіри до влади.

Є багато різних можливих стратегій, дій та інструментів для підвищення прозорості бюджету. Нижче перераховані деякі з ключових кроків, що забезпечують прозорість бюджету.

1. Оцінка наявного рівня прозорості бюджету. Міжнародне бюджетне партнерство пропонує декілька основних методик оцінки прозорості бюджету, в тому числі методику IBP / IDASA Scorecard (Institute for a Democratic South Africa), яка охоплює п'ять основних сфер прозорості та участі громад в бюджетній системі: - Правову основу для прозорості: правова основа зазвичай визначає характер бюджетної системи – рамки , в яких уряд забезпечує прозорість, зазвичай в неформальній або рудиментарній формі. Така практика зазвичай скороминуча. - Ясність ролей та обов'язків національних і провінційних урядів: це має важливе значення для здатності електорату брати певну участь у діяльності уряду щодо бюджетної політики та прийняття рішень. - Відкритість доступу до бюджетної інформації: основна вимога фінансової прозорості є наявність гласності щодо всебічної, надійної та корисної інформації про бюджет. - Незалежність системи взаємоконтролю за розподілом бюджетних коштів достовірності державних даних: Законодавчі органи і громадянське суспільство повинні мати можливість впливати на бюджет і оцінювати як виконані заплановані урядом статті бюджету. Важливо здійснювати перевірку типу і достовірності джерел даних, використаних в бюджетному процесі. - Процес прийняття бюджетних рішень: ключове питання полягає в тому, чи законодавчі органи та громадянське суспільство в змозі брати ефективну участь у бюджетному процесі. Ефективна участь в даному контексті стосується можливості законодавчих органів та громадянського суспільства обмінюватися думками з особами, що приймають рішення, і механізмів для забезпечення того, щоб ці точки зору бралися до уваги.

2. Лобіювання прозорості бюджету. Прогресивні групи громадянського суспільства можуть виступати за прийняття законодавства, яке гарантує громадянам доступ до державної інформації щодо бюджету. При цьому така інформація повинна бути достовірна, корисна та своєчасна.

3. Отримання і поширювати корисної інформації про бюджет. В державі, де бюджетна інформація є публічно відкритою, органи статистики можуть відігравати важливу роль в забезпеченні доступності такої інформації для широкої громадськості. Бюджет дані і документи часто важко розшифрувати, тому в обов’язки органів статистики входить підготовка стислого викладу ключових аспектів бюджету в доступних простих термінах та оприлюднення цієї інформації за допомогою радіопрограм, громадських зборів, інформаційні буклетів, тощо. Це стане кроком у напрямку підвищення прозорості бюджету.

4. Підвищення рівня бюджетної грамотності серед парламентаріїв і широкої громадськості. Прозорість бюджету буде корисною лише за умови наявності достатньої кількості інформованих громадян, які можуть усвідомити дані звітності уряду. Тим не менш, вихідні дані на своїх не обов'язково створені інформованих громадян. Розуміння і аналіз бюджетів може бути складним і, у багатьох випадках, громадяни повинні бути інформовані про те, як розібратися в складній бюджетній інформації. Обізнані громадяни можуть висувати корисні, конструктивні пропозиції щодо розподілу та використання бюджетних коштів в інтересах місцевих громад. На превеликий жаль, як свідчить практика, не всі парламентарії мають навички для ефективного аналізу та оцінки бюджету, що є перешкодою для його справедливого формування та ґрунтовного контролю за виконанням. Саме тому бюджетна грамотність є особливо важливою для членів парламенту (депутатів), які повинні бути в змозі проаналізувати бюджетні пропозиції, зауваження по них, а також контролювати витрати бюджету та оцінювати його результати. Проаналізувавши зарубіжний та український досвід, можна зробити висновок, що прозорість бюджетного процесу є вкрай необхідною для дотримання принципу справедливості при формуванні бюджету і забезпечення громадянам можливості брати активну участь у формуванні та вдосконаленні бюджету, а також здійснювати контроль за його виконанням. Це в свою чергу сприятиме налагодженню довірливих стосунків між представниками місцевої влади й населенням, результатом чого стане підтримка і співробітництво. Усі із запропонованих варіантів забезпечення участі громад в бюджетній системі забезпечать місцевим органам влади можливість поліпшення бюджетного процесу і відповідно якості послуг для населення. Варто зауважити, що окреслені стратегії мають бути застосовані в комплексі, тому що кожна з них окремо не забезпечить суттєвого розв’язанням проблем місцевих бюджетів у цілому. Проаналізувавши зарубіжний та український досвід, можна зробити висновок, що усі ці альтернативи мають бути застосовані разом, тому що кожна з них окремо не буде суттєвим розв’язанням проблем місцевих бюджетів у цілому. Усі із запропонованих варіантів вирішення проблем відповідності місцевих бюджетів потребам населення у послугах є одним, загальним напрямком діяльності місцевих органів влади щодо поліпшення бюджетного процесу і відповідно якості послуг, що надаються населенню. Місцеві органи влади повинні використовувати різноманітні форми діяльності і різноманітні технології для більшої їх ефективності та прозорості.

Отже, подальший розвиток демократичного суспільства неможливий без забезпечення постійного удосконалення вітчизняної бюджетної системи, проведення децентралізації бюджетних ресурсів, забезпечення принципу прозорості бюджетних процесів, удосконалення бюджетного регулювання відповідно до цілей державної регіональної політики, а також забезпечення ефективного громадського контролю у сфері планування та розподілу державних фінансів.

Література:

1. “Бюджетний кодекс України” [Текст] затверджений Верховною Радою України 8 липня 2010 № 2456-VI [чинний]/Відомості Верховної Ради. – 2010. - №50-51. - Ст. 572

2. Кодекс надлежащей практики по обеспечению прозрачности в денежно-кредитной и финансовой политике: декларация принципов [Электронный ресурс]: Режим доступа : http://www.imf.org/external/np/mae/mft/code/rus/code2r.pdf.

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 6 січня 2010 року № 10 «Про затвердження Порядку залучення громадян до формування та реалізації державної політики» - Режим доступа : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/10-2010-п

4. Плахотнюк Н.Г. Організація та діяльність органів виконавчої влади в Україні/ Київський міський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів держ. влади, органів місц. самоврядування, держ. п – в, установ і орг., 2010. – 15 с.

Мороз Володимир Михайлович,

к. держ.упр., доцент,

докторант кафедри економічної теорії і фінансів

Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ КОМПОНЕНТ СИСТЕМИ ТРУДА – «ОБ’ЄКТ (ПРЕДМЕТ) ТРУДА» ТА

«РЕЗУЛЬТАТ (ПРОДУКТ) ТРУДА»

Під час попередніх досліджень проблематики, зміст якої пов’язано з категорією «труд», ми з’ясували, що система труда складається з п’яти основних компонентів: 1) суб’єкт труда – засоби труда; 2) труд як процес – труд як вид економічних ресурсів; 3) об’єкт (предмет) труда; 4) результат (продукт) труда; 5) середовище (сфера) у межах якого відбувається трудова діяльність. Кожна з наведених підсистем, з огляду на свою значущість для системи труда безпосередньо та соціально-економічної системи в цілому, заслуговує на окремий напрям наукового пошуку. У межах цієї публікації ми звернемо увагу на місце та роль держави у контексті її управлінського впливу на підсистеми «об’єкт (предмет) труда» та «результат (продукт) труда».

Підсистема «об’єкт (предмет) труда» складається з включених до трудового процесу частин природного і соціального середовища, які у свою чергу є складними підсистемами, дослідження яких також потребує на увагу науковців. У традиційному розумінні під предметом труда розуміють об’єкт прикладання людської праці в процесі виробництва або об’єкт впливу, що повинен бути перетворений на продукцію для проміжного (деталі, вузли, напівфабрикати та ін.) чи кінцевого споживання [3]. У контексті науки державного управління, досить цікавим напрямом наукового дослідження є соціальне середовище яке розглядається у якості об’єкту труда. Слід звернути увагу, що ця теза має два напрями у розкритті свого змісту. По-перше, соціальне середовище як об’єкт державно-управлінського впливу за напрямом реалізації суб’єктами владних відносин своїх повноважень (вузький зміст). Цей напрям пов’язано переважно з професійною діяльністю державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, тобто категорія труда подається через призму трудової активності обмеженого кола осіб (труд як професійна діяльність осіб, зміст якої пов’язано з практичним виконанням завдань і функцій держави або з реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування). По-друге, соціальне середовище як об’єкт державно-управлінського впливу за напрямом формування інституціональних умов для ефективного функціонування соціально-трудової сфери (широкий зміст). На відміну від попереднього, цей напрям пов’язано не з трудом як трудовою (професійною) активністю (діяльністю) відповідного кола осіб, а скоріше з трудом як впливом на соціально-економічне середовище, причому суб’єктами такого впливу є вже не тільки суб’єкти органів влади, а і інші учасники соціально-трудового процесу (люди, організації, соціальні групи та політичні (громадські) об’єднання тощо). Саме цей напрям, на нашу думку, є більш значущим в контексті характеристики підсистеми «об’єкт (предмет) труда». На думку Буланова В.С., вплив на соціальне середовище з боку системи труда має прояв через спонукання влади до зміни форм та методів державного регулювання соціально-економічних відносин, а також до створення нових і скасування старих структур, які не відповідають новому рівню розвитку продуктивних сил. Такий вплив стосується насамперед інституційної інфраструктури, яка здійснює макроекономічне регулювання [2, С. 9]. Така позиція вченого досить вдало корелюється з нашими поглядами щодо значущості інституціональної теорії для практики державного управління розвитком трудового потенціалу країни [6].

Поряд з суб’єктами владних відносин до основних акторів підсистеми «об’єкт (предмет) труда» входять суб’єкти господарювання які функціонують у відповідному інституціональному (соціальному) середовищі. З одного боку, вони є об’єктом труда, в контексті професійної діяльності державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, а з іншого, об’єктом труда суспільства в цілому. Крім того, суб’єкти господарювання, можуть бути подані як елементи механізму через дію якого власне і відбувається виробництво необхідних для задоволення потреб людини (суспільства) життєвих благ, а також додаткового продукту. Успіх їх трудової діяльності багато у чому залежить від того, наскільки глибоко вони розуміють закони природи і властивості її ресурсів та усвідомлюють вплив соціального та природного середовища, потреби споживачів продуктів праці, вимоги державних і громадських інститутів тощо. Таким чином, суб’єкти господарювання можуть бути розглянуті як у якості об’єктів труда, так і у якості об’єктів зворотного впливу з боку соціального і природного середовища в цілому, у формуванні яких вони мали компетенцію суб’єкту. За вище наведеною аналогію, у якості об’єкту труда можуть бути розглянуті суспільство, держава, людина тощо.

У межах розгляду змісту підсистеми «об’єкт (предмет) труда», поза нашою увагою залишились питання які пов’язані з включених до трудового процесу частин природного середовища, але цей напрям, є дещо опосередкованим по відношенню до державно-управлінського впливу, хоча і має певні змістовні навантаження. Наприклад, роль держави (суспільства) у процесі формування та забезпечення дотримання вимог (умов) щодо використання технологій, засобів виробництва, природних ресурсів тощо, під час впливу суб’єкта труда на об’єкт (предмет труда), може бути визначена на рівні домінуючої, а отже і питання, зміст яких пов’язано з включенням до трудового процесу частин природного середовища не лише можуть, а і повинні бути розглянути в контексті функціонування системи державного управління.

Підсистема «результат (продукт) труда» не дивлячись на свою порівняно просту структуру має певні особливості у функціонуванні. У межах економічної наукової думки під результатом (продуктом) труда зазвичай розуміють підсумок цілеспрямованої трудової діяльності суб’єкту труда. Отже у якості продукту труда може виступати матеріальний предмет, послуга, процес, стан, властивості тощо, тобто все те, що у чому втілені знання, навички, уміння людини. У межах такого формулювання, майже всі елементи розглянутих підсистем труда можуть бути подані як продукти труда. Наприклад, такий елемент підсистеми «суб’єкт труда – засоби труда» як людина, незалежно від її відношення до засобів виробництва, є продуктом (результатом) труда як суспільства в цілому, так і окремих його представників (вихователі, педагоги, медики, правоохоронці, трудові колективи тощо).Тобто людина (держава, суспільство) є одночасно як суб’єктом труда так і його продуктом. На думку Афанасьева Н.В., результат труда здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу) [1, С. 254], що є цілком характерно для виробничої діяльності. Разом з тим, продуктом труда управлінської діяльності є нематеріальне управлінське рішення, яке на відміну від продукції (виробу) досить важко стандартизувати та здійснити оцінку якості. Це пов’язано насамперед з тим, що у якості об’єкту (предмету) труда під час процесу опрацювання (трудової діяльності) управлінського рішення, виступає статистична інформація (числа) та судження (експертні оцінки) які постійно змінюються [4, С. 59]. Таким чином, якість результату (продукту) управлінського труда визначається якістю залучених до трудової діяльності: суб’єктів труда та засобів виробництва (компетенція підсистеми «суб’єкт труда – засоби труда»); досконалістю технологій, що використовуються у виробничій діяльності, а також трудовими можливостями людини (компетенція підсистеми «труд як процес – труд як вид економічних ресурсів»); об’єктів (предметів) труда (компетенція підсистема «об’єкт (предмет) труда»). Іншими словами, якість управлінського рішення, як результату труда, буде обумовлено тим, хто його опрацьовує, яка інформація залучається та яким чином вона обробляється (використовується). Окремі питання цього складного процесу в контексті якості управлінської послуги нами були розглянуті у межах попередніх напрямів наукового пошуку [7].

Засобами державного регулювання підсистеми труда «результат (продукт) труда», як і у попередньому випадку можуть бути ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів тощо, тобто держава (суспільство) встановлює норму якості продукту труда, чим саме і впливає не лише на цю систему, а і на всі попередні. Результат труда є підсумком функціонування всіх підсистем труда та їх взаємодії між собою. Результат труда досить відчутно впливає на: 1) людину (задоволення або незадоволення відповідних потреб), її психологічний та фізичний стан (вмотивованість до майбутньої трудової діяльності; виснаженість; необхідний час для відновлення якості трудового ресурсу); 2) організацію (динаміка впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробничу сферу; напрями розвитку організації; використання у виробничій діяльності інноваційних продуктів; рівень конкурентоспроможності тощо); 3) суспільство (рівень та якість життя населення країни; якість державно-управлінських послуг тощо); 4) середовище у межах якої відбувається трудова діяльність (розвиненість інституціональної інфраструктури; якість суспільно-трудової сфери тощо).

Таким чином, управління якістю може бути розглянуто як інструмент регулювання не тільки підсистеми труда – «результат (продукт) труда», а і системи труда в цілому. Причому, роль держави у межах управління на рівні підсистеми є порівняною з роллю інших учасників відповідного регулювання (споживач, суб’єкт господарювання, ринок тощо), а на рівні системи труда така роль обумовлена компетенцією мета системи. Окремі аспекти управління якістю, в контексті науки державного управління, нами були розглянуті у межах попередніх напрямів наукового пошуку [5].

Список літератури

1. Афанасьев Н.В. Экономика предприятия / Н.В. Афанасьев, А.Б. Гончаров. – Х.: ИНЖЭК, 2004. – 527 с.

2. Буланов В.С. Труд как система / В.С. Буланов, Докторович А.Б. // Труд и социальные отношения. – 2008. – № 12. – С. 4 – 12

3. Гриньова В.М. Організація виробництва: навч. посіб. / В.М. Гриньова, М.М. Салун. – Харків: Вид-во Харк. нац. екон. ун-т. «ІНЖЕК», 2005. – 550 с.

4. Дєгтяр А.О. Управлінські рішення в органах державної влади: монографія / Дєгтяр А.О., Степанов В.Ю., Тарабан С.В.; за аг. ред.. А.О. Дєгтяра. – Харків: «С.А.М.», 2010. – 276 с.

5. Мороз В.М. Місце якості освіти в моделі мотиваційного механізму стимулювання трудової активності особистості / В.М. Мороз // VІІ Міжнародна конференція «Стратегія якості у промисловості і освіті» (3–10 червня 2011 р., Варна, Болгарія): Маеріали у 3-х томах. Том І.. – Дніпропетровськ – Варна, 2011. – 762 с. – С. 679 – 683

6. Мороз В.М. Можливості інституціоналізму для розв’язання питань розвитку трудового потенціалу країни / В.М. Мороз // Актуальні проблеми державного управління». – 2012. – №1/49 – С. 31 – 34

7. Мороз В.М. Обов’язкове оцінювання посадових осіб як механізм вдосконалення процесу функціонування підсистеми трудового потенціалу країни / В.М. Мороз // Матеріали ІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції від 17-19 травня 2011 року), Актуальні питання, проблеми та перспективи розвитку гуманітарного знання у сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти: зб. наукових праць / за заг. ред. к.філос.н. М.А. Журби – Частина ІV. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2011. – 264. – С. 96–100

Парубчак Іван Орестович

Кандидат наук з державного управління,

старший викладач кафедри філософії та економіки

Львівського національного медичного університету ім.Д.Галицького

 

АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ СИСТЕМНОГО СТАНУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ МІЖНАРОДНИМ СПІВРОБІТНИЦТВОМ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Еволюція управлінських відносин історично йшла шляхом набуття системних якостей в міру розвитку інтегративних процесів в соціально-економічному і духовному русі народів. Саме на ньому виникло таке явище, як загальноцивілізаційність, зокрема, управлінська цивілізація, як її організаційний вияв. В сучасних умовах управління міжнародним співробітництвом домагається досягнути у цьому співробітництві певної взаємовигідності, тобто врахування інтересів партнерів та міжнародного стану певної сфери співробітництва в контексті загального рівня розвитку економічних, політичних та духовних відносин і виробництв. Слід вважати, що такі можливості поєднання зусиль тепер уже в межах світового співтовариства існують, зокрема тому, що ліквідовані у відомих країнах антинародні режими, утверджується плюралізм у формах власності, що в узагальненому вигляді доцільно представити як процес формування односистемних основ для розвитку співробітництва між країнами, світової цивілізації в цілому.Насамперед, це стосується системно елементного стану цих відносин. Відносини співробітництва країни певною мірою самостійні та незалежні від їхньої волі, щойно вони вже стали саме відносинами, визначилися змістовно та структурно. Основи, що їх породили, віддають їм свій інтерес, свій потенціал для спільної реалізації цього інтересу та використання цього потенціалу.                                                                 

Водночас участь держави у співробітництві країни з іншими країнами є фактором його організації на рівноправній та добровільній основі, гарантує ці відносини саме в сучасних умовах від порушень принципів взаємовідносин держав, від втручання каналами співробітництва у внутрішні справи одна одної. Причому у відносинах співробітництва передбачається такий характер суверенності, який забезпечує саме прогресивний розвиток країни і не є чинником, що роз’єднує світ, тим паче, загрожує її суверенітету як на рівні системному, так і по відношенню до будь-якої іншої країни. Тут цілком очевидна політичність відносин співробітництва, хоча гарантом суверенітету кожної з них є не тільки юридично забезпечена рівноправність, а й самі засади співпраці. Тому розуміння взаємовигідного співробітництва вперше в історії міжнародних відносин має принципово інший зміст. Саме ця обставина викликає необхідність конкретного вивчення протиріч, причому саме як протиріч співробітництва в певних сферах відносин, що уявляється в реальному житті як рух діяльності, як розвиток відносин. Саме у співробітництві країн з різним рівнем розвитку момент організації суб’єктивних зусиль видається особливо значущим, оскільки основа взаємовідносин країн, яка розвивається у фарватері постійно поновлюваних суперечностей, вимагає для свого нормального функціонування також постійного “живлення” в формі активної участі сторін, активного суб’єктивного, управлінського втручання в ці відносини.

 Основна суперечність співробітництва країн, що має особливе значення саме для співробітництва, міститься в цьому протиріччі на рівні всієї системи відносин. Як відомо, воно полягає в протиріччі між дедалі відчутнішою необхідністю в інтегральній спрямованості продуктивних сил та обмеженими можливостями реалізації у відносинах співробітництва цієї тенденції. Для співпраці – це провідний глибинний фактор організації будь-якого механізму відносин, його управлінського аспекту. Для аналізу управлінських аспектів співробітництва реалізм та всебічність усвідомлення практики взаємовідносин країн, реальних можливостей світового співтовариства в організації співпраці, зокрема, за допомогою управління уявляється одночасно і як аналіз живої, суперечливої практики спільної життєдіяльності країн.Особливо важливе в цьому зв’язку точне визначення реальних управлінських можливостей співробітництва країн, які в свою чергу випливають зі стану їхніх взаємовідносин взагалі. Між ними є відмінності, що для управління інтегративними процесами в системі цих країн має особливе значення. Якщо подивитися на практику відносин країн з управлінського погляду, то виявиться, що основні з них недостатньо активні по відношенню саме до сутності управління – організації. Структурний кістяк міжнародних відносин складають такі засади, як повага до національної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, взаємна вигода, невтручання у внутрішні справи одне одного. Однак кожен з названих елементів не дає відповіді на питання про організаційну сутність відносин співробітництва як спільної діяльності зі зміцнення та розвитку світового співтовариства як у міжнародному, так і у внутрішньому розумінні. Не випадково конкретні міжнародні правові документи, що стосуються саме співробітництва, мають розділ “Загальні положення”, які вводять у реальну організаційну практику основні загальні принципи взаємовідносин країн і передусім тоді, коли мова йде про укладення угод з конкретних видів співпраці.   

Це тим більш вірно, що в управлінні співробітництвом країн необхідно вичленувати два боки явища: об’єктивний та суб’єктивний, пов’язаний зі свідомою діяльністю держав з організації співробітництва управління ним, хоча таке розчленування не тільки досить складне, а й певною мірою науково некоректне, оскільки йдеться про теоретичне осмислення діяльнісної сутності міжнародного співробітництва.Одним із доказів наявності саме такого управління міжнародним співробітництвом, є організаційне вираження відносин між ними саме у вигляді управління інтеграційними процесами як глибинними, які визначають рівень співробітництва. В цьому розумінні й саме управління як необхідна умова розвитку цих процесів певною мірою об’єктивне, а рівень його організації може більш-менш відповідати цій своїй основі. Та обставина, що нині в Україні реформація торкалася й управління міжнародним співробітництвом, свідчить про те, що воно не відповідає новому стану міжнародної інтеграції, що викликає необхідність реорганізації різних міжнародних управлінських інститутів. I тут необхідні піднесення ефективності, повніше використання потенціалу співробітництва в його міждержавному функціонуванні, впливі на хід світового розвитку. Причому, реформація вивела ці відносини на новий організаційно-політичний рівень – на встановлення безпосередніх контактів між суб’єктами співробітництва, що суттєво ускладнило управління співпрацею між ними. Тому багатошаровість співпраці викликає необхідність наукового аналізу основних галузей співробітництва, щоб повніше представити не тільки об’єкт управління, а й по можливості методологічно вірогідно з’ясувати основи самого процесу управління міжнародним співробітництвом.

Системний стан міжнародного співробітництва – це управлінське явище, оскільки будь-яка система – це певний набір елементів, який саморегулюється в причинно-наслідковому режимі, організаційній та функціональній взаємозалежності, що і є за своєю сутністю системним управлінням. Останнє означає не тільки в офіційному варіанті а й в об’єктивному глибинному відношенні автономну можливість спілкування різних елементів системи під однією обов’язковою кодуючою обставиною: наявністю єдиної енергії руху, яка повинна бути схоплена суб’єктивними зусиллями сил, які представляють також системно потреби та можливості всіх елементів. А це необхідно, оскільки як управлінське явище організація взаємовідносин між народами має ряд аспектів, що носять характер об’єктивних економічних, політичних та культурних процесів. Головний з цих аспектів – це створення реальних основ, насамперед правового характеру, для гарантованої рівноправності не лише між народами як загальногуманістичного явища, але й державно-забезпеченої рівноправності, в основі якої має бути всеосяжна колективна повага, при імперативному змісті. Піднесення одного з цих елементів над двома іншими призводить до дезорганізації самої системи взаємовідносин між народами, позаяк будь-який з цих елементів в автономному режимі може виступати лише як каталізатор розвитку взаємовідносин між народами, але аж ніяк не самодостатня одиниця. В цьому розумінні з управлінського погляду міжнародні відносини, їхній розвиток уявляються як синонім відносин між державами та націями. Спрямування цього твердження на адресу будь-якого з державних утворень сучасності дає позитивний ефект, оскільки в сучасному світі не існує недержавних націй, недержавних народів, незважаючи на те, що деякі з них можуть не мати, якщо можна так висловитися, своєї прямої державності. Тому, налагоджуючи відносини між окремими соціумами, в управлінських рішеннях міжнародного рівня слід враховувати реальний стан народу, нації, держави, що особливо важливо для тих народів, які не мають своєї державності, оскільки повага рівноправності не має точних державних меж.                             Прагнення світового співтовариства до узгодження зусиль націй з досягнення спільних цілей має прямий управлінський аспект, оскільки узгодження в управлінському розумінні – це гармонізація інтересів та потенціалів елементів системи в разі порушення її впорядкованості, яка повинна бути приведена до заданого стану у відповідності до загальної мети функціонування та розвитку системи. В даному разі йдеться про одну з найвищих цілей міжнародного співробітництва. Тож аналіз управлінських аспектів сучасного міжнародного співробітництва виявляє організаційний рівень сучасних міжнародних відносин, той потенціал об’єктивної єдності людства, який дає можливість управляти міжнародним співробітництвом, як системним утворенням. Головна управлінська мета – створення конструктивної багатосторонньої організаційно-правової бази міжнародного співробітництва, управлінських механізмів організації, якнаймісткіших зон гарантованого миру, ефективної системи стабілізації в разі його порушення – за допомогою міжнародного контролю та життєздатного регулювання будь-яких міжнародних відносин з боку об’єднаних націй, таким чином повинна лягти в основу управлінської оцінки потенціалу міжнародного співробітництва, його реформування, регуляції міжнародних відносин.

В управлінні міжнародним співробітництвом найефективніше використовуються принципи суверенної рівності всіх членів, сумлінного виконання взятих на себе зобов’язань відповідно до статуту, вирішення міжнародних суперечок мирними засобами та без загрози миру у всьому світі, утримування в міжнародних відносинах від погроз силою або її застосування проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь-якої держави, готовності світового співтовариства надати всіляку допомогу міжнародним організаціям у всіх діях, що вживаються ними з цією метою. Кожен із названих принципів має бути наповнений реальним змістом, під яким слід розуміти саму можливість суверенної рівності всіх країн світового співтовариства, в основі якої лежить рівень розвитку, соціально-економічний та культурний потенціал тієї чи тієї країни. Саме відмінність потенціалів об’єктивно виключає таку можливість і саме тому управлінський вплив на міжнародне співробітництво певною мірою є визначальним. Досягти реальної рівності через управлінську організацію міжнародного співробітництва заради збалансованості потенціалів держав вважається метою, яка живиться в даному разі принципом діяльності. Міжнародна гармонія в управлінському контексті неможлива з тієї простої причини, що сама необхідність в управлінні міжнародним співробітництвом виникає з потреби гармонізації міжнародних відносин, причому досягти такого стану означає, перш за все, створити саме управлінськими методами систему реального суверенітету народів.

Шумська Олеся Сергіївна,

здобувач кафедри управління проектами

Одеський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України,

Апарат Верховної Ради України,

Помічник-консультант народного депутата України

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРРАВЛІННЯ АВТОМОБІЛЬНИМИ ДОРОГАМИ ЯК ОДИН З АКТУАЛЬНИХ АСПЕКТІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

   Ефективний розвиток нашої держави та її входження до складу європейського та світового цивілізованого співтовариства передбачає всебічне реформування галузі державного управління, включаючи, перш за все, правову систему, оскільки зрозуміло, що виключно через активізацію реформування тільки галузевих економічних відносин, без змін більш масштабного інституційного характеру у державному управлінні не можливо отримати якісних показників. З огляду на це, потребує уваги питання системності реформ, урахування всіх чинників, що впливають на законодавче забезпечення як економічних відносин у державі, так і державного управління в цілому. Таке реформування забезпечить стабільність та сталий розвиток правової та економічної складових нашої держави.

З метою забезпечення такого розвитку Президентом України було ініційовано низку стратегічних програм та заходів. Серед них було запропонованоПроект КонцепціїДержавної цільової програми реформуваннядержавногоуправління та державноїслужбина 2011 – 2015 роки [9], Концепцію адміністративної реформи в Україні [8], передбачено істотне оновлення законодавства різної галузевої належності, що торкається значного кола питань щодо діяльності публічної адміністрації, а також Програму економічних реформ на 2010-1014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [11].

Реформування вимагають також система і правовий статус органів публічного управління, правове регулювання публічної служби, регулювання відносини між органами публічного управління та громадянами. Чимало проблемвикликає відсутність у правовому полі держави системних підходів щодо формування стратегічних пріоритетів держави, через що не формуються бюджетні пріоритети або, якщо такі пріоритети й визначаються, вони мають звужений спеціалізований характер і локалізуються на нижчих рівнях державно-владної ієрархії.

Визначаючи механізми законодавчого забезпечення адміністративної та економічної реформ в контексті Програми економічних реформ,невирішеними залишаються так звані «технологічні» проблеми законотворчого процесу. Адже практично всі напрями економічних реформ безпосередньо зачіпають питання ефективності засадничого законодавчого регулювання у сфері публічного управління. Виходячи з цього, для системних змін в економіці ставиться завдання  прийняття законодавчих актів, передбачених адміністративною реформою, передусім це наступне:

·  Закон України «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» [5], що має урегулювати повноваження, організацію, порядок діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Без прийняття цього закону неможливою є ефективна реалізація економічних реформ, оскільки на сьогодні законодавче регулювання не забезпечує належного рівня взаємодії органів виконавчої влади, не встановлює принципи їх діяльності, не вирішує проблему політичного та адміністративного управління.

·  Оновлення діючого Закону України «Про державну службу» [3], що має вирішити основні питання щодо забезпечення системного урегулювання всіх видів державної служби, політичної нейтральності державних службовців, удосконалення процедури проходження державної служби, упорядкування класифікації посад державних службовців, удосконалення механізму юридичної відповідальності державних службовців.

·  Адміністративно-процедурний кодекс України, що має урегулювати: принципи адміністративної процедури; засади адміністративного провадження; питання прийняття адміністративного акта та порядок його виконання; адміністративне оскарження; загальні питання відповідальності учасників адміністративного провадження.

·  Оновлення (прийняття) законодавства щодо адміністративно-територіальної реформи, а саме Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій» [2], Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [7], Закону України «Про місцеві державні адміністрації» [6].

Уряд України, під час розробки реформування системи державного управління у різних галузях визначив, що забезпечення розвитку мережі автомобільних доріг та поліпшення їх транспортно-експлуатаційного стану є необхідною умовою для  подальшого соціально-економічного розвитку держави і суспільства.Реформування системи державного управління автомобільними дорогами загального користування було викладено у Концепції, що схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2008 року №1096(1096 – 2008-р) (у редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №739-р) [10,с.58-62].

На теперішній час значного поліпшення потребують самі механізми реформування, фінансового забезпечення будівництва, реконструкції, ремонту та утримання таких доріг. Щороку держава втрачає близько 30млрд.грн. через незадовільний стан автомобільних доріг. Територією України проходять міжнародні транспортні коридори, зокрема три автомобільні: пан європейський №3 Берлін (Дрезден) –  Вроцлав – Львів – Київ, пан європейський №5 Трієст – Любляна – Будапешт (Братислава) – Львів, пан європейський №9 Гельсінки – Санкт-Петербург (Москва) – Київ – Кишинів (Одеса) – Бухарест – Димитровград – Александополіс. З різних причин, як нормативно-правових, так і технічних,  транзитний потенціал країни не реалізується у повному обсязі.

Критеріями реформування системи державного управління автомобільними дорогами є збереження та забезпечення ефективного функціонування автомобільних доріг, їх розбудова для забезпечення транзитних перевезень і безпеки дорожнього руху. Проблема впровадження цих критеріїв полягає у незбалансованості повноважень і відповідальності центральних та місцевих органів виконавчої влади за стан автомобільних доріг державного та місцевого значення. Вона може бути розв’язана шляхом реформування всієї системи. Реалізацію Концепції планується здійснити у два етапи: 2011-2013 роки та 2013-2014 роки.

Визначено наступні основні напрямки реалізації Концепції:

·  забезпечення удосконалення нормативно-правової бази з питань управління дорожнім господарством;

·  забезпечення реалізації єдиної державної технічної та економічної політики з питань функціонування та розвитку мережі автомобільних доріг;

·  здійснення на законодавчому рівні розподілу обсягу фінансування будівництва, реконструкції, ремонту та утримання автомобільних доріг державного та місцевого значення;

·  удосконалення систем державного управління та утримання автомобільних доріг державного значення з урахуванням лінійно-регіонального принципу їх обслуговування.

Реалізація Концепції дасть змогу:

·  забезпечити гарантований державою транспортний зв'язок автомобільними дорогами міжнародного та державного значення;

·  розширити повноваження та підвищити відповідальність місцевих органів виконавчої влади за управління автомобільними дорогами місцевого значення;

·  посилити контроль за ефективним використанням державних бюджетних та не бюджетних коштів для будівництва , реконструкції, ремонту та утримання автомобільних доріг;

·  розширити джерела фінансування дорожнього господарства;

·  спрямувати кошти державного бюджету як субвенцію та дотацію на фінансування розвитку мережі та утримання автомобільних доріг місцевого значення [10, с.59-61]

Таким чином, географічне розташування України за умови інтеграції вітчизняної транспортної інфраструктури в європейську дасть змогу отримувати в майбутньому щороку від транзитних міжнародних перевезень автомобільним транспортом та туристичних поїздок значні надходження до державного бюджету. Це можливо лише після внесення відповідних змін до Законів України «Про автомобільні дороги» [1], «Про місцеві державні адміністрації» [6], «Про джерела фінансування дорожнього господарства України» [4], актів Кабінету Міністрів України з питань фінансування та управління автомобільними дорогами.

Список літератури:

1.Закон України «Про автомобільні дороги». – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2862-15

2.Закон України «Про адміністративно-територіальний устрій». – Режим доступу:

http://www.csi.org.ua/www/?p=1881

3.Закон України «Про державну службу». – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4050-17

4.Закон України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України». – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1562-12

5.Закон України «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади». – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3166-17

6.Закон України «Про місцеві державні адміністрації». – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-14

7.Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

8.Концепція адміністративної реформи в Україні. – Режим доступу:www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id

9.Концепція Державної цільової програми реформування державногоуправління  та державної службина 2011 – 2015 роки.– Режим доступу: http://www.guds.gov.ua/document/284913/koncept_ds.doc

10.     Концепція реформування системи державного управління автомобільними дорогами загального користування. Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2008 року №1096(1096 – 2008-р) (у редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №739-р). – Дорожня галузь України. Виробничий, науково-технічний журнал. – 2011. –  №7. – С.58-62.

11.   Національний інститут стратегічних досліджень 23 листопада 2010 року.Рекомендації «круглого столу».«Адміністративна реформа в Україні та її вплив на реалізацію Програми економічних реформ 2010-2014».– Режим доступу:

www.niss.gov.ua /articles/309/